На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗
Здавалось би, що наступна книжка С. Парфанович «Вірний приятель» присвячена виключно життю кота Биця. Він і є в великій мірі її героєм. В першій частині, коли ще сім’я Стрільчуків живе в затишку серед мирних буднів, киця і її малеча становлять таки виключний інтерес авторки. Але в другій частині вона розгортає сюжет ширше. В акцію входять людські персонажі, а Бицьо залишається більш у тіні. Настає бо війна, на Львів падуть бомби, люди ховаються по підвалах. Авторка зосереджується більше на стражданнях людей, хоч помічує теж лиху годину рослин і тварин. Доводиться людям покидати рідну землю. Краків, потім через Лемківщину дальша мандрівка в невідоме. В лемківській верховині залишається Бицьо на очевидну загибіль, так як чимало скитальнів, знеможених для дальшого мандрування.
Ця тваринна, чи тваринно-людська тематика наскрізь оригінальна, свіжа й повна кольорів та оптимізму. Вона вказує на широке зацікавлення авторки і на видатне вміння змальовувати кожний прояв життя та різьбити в кожному матеріялі. Ось твір «У лісничівці» дає читачеві зуявлення про життя лісної людини в хатці на самітній галявині, але крім старого Дмитра на якийсь час у фабулі займає перше місце то серна Сільва, то цапуньо, дятель чи черепаха, ластівки чи ще щось, і на них зосереджується увага та любов читача.
Не від речі підкреслити, що якраз за тваринну тематику — Історія одного пса — авторка дістала першу нагороду на конкурсі СФУЖО в 1961 році.
Виринає питання: наскільки С. Парфанович по духу письменниця українська?
В першому творі, «Ціна життя», порушена нею проблематика загально-людська, хоч герої і терен — українські. Але вже в збірці «Інші дні» тематика зовсім українська в драматичних взаєминах з наїздниками і в активній боротьбі з ними. Як пише Ю. Шерех в післяслові до цієї книжки: «… в неї (в авторки) проявляється відчуття місії українця на чужині і в світі, душевна проблематика народу, що бореться за своє визволення». Повна українська специфіка є в новелях збірки «Загоріла полонина» і в репортажах «У Києві 1941 року».
Згадана в горі збірка бойківських оповідань пішла далеко вперед від етнографізму попередників. Тут не йде про зображення щоденного побуту бойка. Це тільки тло, разом з природою — все ж обидвоє суто-українські. Ще більше питома є реакція героїв бойківських оповідань на обставини й події сучасного. Так отже бачимо бойка в обличчі польського терору на якого він реагує теж гостро й збройно («На Дністровому березі»). Але він стає віч-на-віч з обома тоталітарними режимами, що панували, часово, на його землі. Bи віднаходите того самого «бойкого» верховинця і в обличчі большевиків («Буря») і серед його самооборони перед людоловлею німців («З туги», «Трембіта», «Погоня тіней»). Ця мала, сіра малоосвічена людина виростає на свідомого й кріпкого героя, що бореться проти влади наїзника в питомий цілому українському народові спосіб.
Власне репортажам треба присвятити тут деяку згадку, бо вони є повноцінним продуктом її письменницького вияву. Згадана книжка «У Києві 1941 року» викликає доглибинне потрясення в душі читача. Видана в 9 років після поїздки авторки до Києва, вона зберегла свою безпосередність і свіжість. Зустріч з підсовєтською дійсністю, нищення українства, русифікація, глум совєтського обивателя над усім, що українцеві святе — все те перейшло межі найбільш песимістичної душевної підготови С. Парфанович. І це змальоване нею майстерно і залишиться документом совєтського насильства над українським народом. Багато інших репортажів вона написала і видрукувала в газетах і журналах у країнах нашого поселення. Вони подорожньо-природничі, але скрізь на мандрівках авторка вишукує українську людину і їй приглядається. Віднаходить її в Сан Франціско чи в Н. Йорку і пише про те, що помітила в зустрічі з нею. Це персонажі наших буднів, старі чи нові емігранти, добре нам знайомі. Але в справжньому світлі ми їх бачимо щойно тоді, коли читаємо про них в репортажах нашої авторки.
У письменниці помічаємо, що вона використовує своє письменницьке перо, і умови вільного вислову в Америці, щоб не дозволити українській людині забути недавно-минуле і на те, щоб вона віднайшла свою ролю й місце в новому світі. Такий обов’язок і ставить собі С. Парфанович свідомо.
А, оце ж, нова книжка. Її оцінку залишаємо читачам. Та ми певні, що вони приймуть її, як щось рідне і нерозлучне. Бо хоч авторка пише в першій особі, вплітаючи подекуди власні переживання, не вона, а всі ми, новітні виходці з рідних земель, є героями «Схрещених доріг». Все те діялось з нами заки ми виїхали в заокеанські краї. Себе ми віднайдемо чи в ролі погорджуваного і гнаного чужинця за часів Гітлера, чи ДП в містах середущої Европи, чи в ще іншій ролі. Велике й добре діло зробила авторка показуючи нас самих, тих, що по-волі чи по-неволі завернули з мандрівки, чи тих, що пішли в світ.
Володимир Несторович
Вступні рядки
Можна б навіть не писати їх. Бо хто читатиме книжку, і сам пізнає, про що в ній ідеться. Проте варт читача підготовити до її сприймання як і подати деякі пояснення. Бо пішли роки, і люди або забули причини і зв’язки подій або, коли вони молодші, зовсім їх не знали. Для тих, останніх, багато дечого може бути незрозуміле з того, що для старшого покоління зовсім очевидне.
Що ж це за книжка, що оце опинилася в Ваших руках, Читачі? Зараз же на початку Ви помітите, що тут автор говорить від себе, чи теж про себе. Але ця книжка не мемуари, ані щоденник чи записник. Це, як давно казали, оповідь про людей і події, в які авторка вплелася силою обставин і брала тільки неважну чи невелику участь. Але вона ввела читача і вивела з книги, яку пише вправді від першої особи, але пише головним чином про українських людей. Вони опинилися в німецькомовних країнах: Австрії і Німеччині під кінець другої війни та в перших роках миру, якщо загалом наші часи можна назвати миром.
Люди ці найшлися на схрещених дорогах. Одні вели на Схід, до дому, якщо репатріяція відвезла їх до нього, і другі на Захід, на дальшу мандрівку. Дехто міг вибрати, куди йому йти, але немало було таких, що такого вибору не мали. Так отже в першій частині ми побачимо українських жінок, чи як їх називали дівчат, насильно вивезених до Німеччини. Вони прикріплені до ткацької фабрики, якої не мають права покинути. Бо вони матері. Бо хтось підказав гітлерівському режимові, що «остівок» — так їх, і вони самі себе, звали, не можна залишити на розкинених господарствах тільки треба зачинити в спеціяльно для цього призначених фабриках. До одної з них доля занесла авторку. Тут вона стоїть в боротьбі так проти фабричних властей, як і проти зла, що непоступливо гніздиться в душах оцих дівчат. Вони бо, виховані в комуністичному режимі, і все що на Заході, хочби й не зле, вважали як прикмету капіталістичного устрою, і проти нього вони одною лавою стояли. Більшість з них вихована в комсомолі чи його прибудівках і майже всі вони вернулися «додому». Це ті, що їхні дороги пішли на Схід. Їхня доля всеціло виповнює першу частину, і подекуди находимо їх ще й у другій.
Це ті, що вернулися.
В двох дальших частинах майже виключно ті, що не верталися. В двох — вони так би мовити на волі, ще в Австрії. Вони бороняться проти насильної репатріяції і організуються.
В останній, четвертій частині, вони в ДП таборі в Німеччині. Там, у цій новітній Січі, вони бороняться проти людоловлі, там організуються і будують свою державу з усіма її органами й урядами. Вони, певно, надіються, що цю державу перенесуть до котроїсь з заморських країн і далі житимуть у ній.
Одного дня, чи продовж кількох місяців вони виїздять у діяспору. Пустошіє табір. Вже не будуть там пастися наші коні.
Всі ці дії авторка перепустила крізь призму своєї творчої магії і кинула на папір. Але вона не пасивний прилад для скупчування світла і розбивання його на образи завдяки Її творчій уяві та її засобам та необхідностям. Вона стоїть серед шпаркого струму життя, інколи активно бореться, то знову, разом з громадою, переживає те, що діється.
