Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Після Берестейського собору антиуніатська діяльність князя здійснювалася за кількома напрямками: це різноманітні антиуніатські акції на сеймах та сеймиках, до яких він мав безпосереднє відношення; намагання змобілізувати широкий антикатолицький фронт, залучивши до нього протестантів; стимулювання та видання антиуніатської полемічної літератури; підтримка Львівського й Віленського братств як дійових осередків антиуніатської опозиції; протидія єпископам-уніатам, що виражалося у вилученні в них церковних маєтків і навіть у збройних нападах на їхні володіння й на них самих; підтримка й захист православних монастирів, котрі стали важливими осередками антиуніатської боротьби. Звісно, В.-К. Острозькому, якому в той час було понад сімдесят років, важко було здійснювати всі ці акції. Чималу допомогу в антиуніатській боротьбі надавав йому син Олександр, поки не помер у 1603 р. Іноді навіть дивно, що в такому похилому віці князь зміг стільки зробити.
Важливим моментом в антиуніатській боротьбі В.-К. Острозького став варшавський сейм, що відбувся в березні 1597 р. Православні на чолі з В.-К. Острозьким сподівалися взяти реванш і добитися відміни на офіційному урядовому рівні ухвал Берестейського уніатського синоду. На сеймі мало вирішуватися питання про участь Речі Посполитої в антитурецькій коаліції, яку підтримували і Папа, і король Сигізмунд ІІІ Ваза. Звісно, влада була зацікавлена у вирішенні цього питання на свою користь і потребувала підтримки православних делегатів. Останні ж, у свою чергу, сподівалися, що король піде їм на поступки в унійному питанні.
На жаль, під час роботи сейму православні допустили низку помилок, що в кінцевому рахунку призвело до їхньої поразки. Цьому сприяло також те, що на боці короля та уніатської партії виступив впливовий політик, коронний канцлер Ян Замойський, який мав у той час непорозуміння з В.-К. Острозьким.
Бажаючи відволікти учасників сейму від питання унії, уніатська партія (передусім це стосується Я. Замойського) спровокувала так званий процес Никифора. Патріаршого протосингела, який виступав одним із керівників Берестейського антиуніатського синоду, звинуватили в шпигунстві на користь Туреччини. І хоча його вина не була доведена, однак від В.-К. Острозького вимагали видачі його польській владі, що й було зроблено князем. Зрештою, Никифора кинули у в’язницю, де він і помер.
Сейм 1597 р. став для В.-К. Острозького поразкою в боротьбі з уніатами. Вимоги православних були відхилені.
Не дивно, що, зазнавши поразки, князь починає шукати спільників. Природними союзниками для нього виступали протестанти-кальвіністи. Їхнім лідером у Великому князівстві Литовському був його зять К. Раздивілл. У 1598 р. В.-К. Острозький з ним почав виношувати план проведення спільного протестантсько-православного синоду, на якому навіть передбачалося узгодження спірних богословських питань. Однак консервативно налаштоване православне духовенство було проти цього. Утім, у 1599 р. такий синод відбувся у Вільно. На ньому прийняли рішення про союз православних із кальвіністами при умові схвалення його з боку константинопольського та олександрійського патріархів. Щоправда, результативність цього союзу була невеликою. Зводилася вона переважно до підтримки православних з боку протестантів на сеймах, коли заходила мова про Берестейську унію.
На сеймі у Варшаві в 1598 р. православна сторона знову виступила з оскарженням дій єпископів-уніатів, вимагаючи позбавити їх привілеїв та церковних маєтків. У дискусії взяв участь і В.-К. Острозький, який наводив приклади переслідування православних уніатами. Його промова була дуже емоційною. Дійшло до того, що сини князя, Януш та Олександр, почали його заспокоювати.
Загалом емоційний момент відігравав помітну роль у антиунійній боротьбі В.-К. Острозького. Це можна по-людськи зрозуміти. Князеві доводилося воювати з людьми, які колись були близькими до нього і завдяки йому зробили церковну кар’єру. Тепер ці люди його зрадили, стали чи не найбільшими супротивниками.
Однак дискусії на сеймі 1598 р. щодо унії не дали ніякого результату. Рішення на користь православних не було прийняте. Те саме можна сказати й про сейм 1600 р., де знову піднімалося питання уній. На цьому сеймі вже не було В.-К. Острозького через його похилий вік та хвороби. Цей чинник відіграв певну роль для укріплення позицій уніатів. Сигізмунд ІІІ Ваза після смерті М. Рогози призначив митрополитом київським І. Потія, який почав позбавляти противників унії прав та маєтків.
Певних успіхів православні досягли на сеймі 1603 р. Тут був присутній син В.-К. Острозького, Олександр. Вибудувана ним стратегія поведінки дала позитивні результати. Підтримані протестантами православні отримали деякі привілеї. Зокрема, король погодився на обрання архімандрита Києво-Печерської лаври. В умовах домінування православних у Києві та на Київщині це закрило шлях для проникнення в монастир уніатів. Також було вирішене питання перебування Жидичинського монастиря в руках противників унії. Досягнення не були значними. Однак вони показали певну поступливість королівської влади й офіційне визнання нею православної церкви в Речі Посполитій.
На жаль, невдовзі після цього сейму, як уже зазначалося, Олександр Острозький помер при загадкових обставинах, що стало великим ударом для Василя-Костянтина. Однак це не завадило йому вперто продовжувати антиуніатську боротьбу. У 1605 р. на сеймі православні знову підняли питання про ліквідацію унії. І хоча вони в котрий раз не добилися потрібного рішення, проте за клопотанням Я. Острозького та його батька Сигізмунд ІІІ Ваза погодився затвердити їхнього кандидата, Єлисея Плетенецького, на архімандрита Києво-Печерської лаври. Власне, Є. Плетенецький зробив дуже багато для перетворення лаври на потужний православний релігійно-культурний осередок. У певному сенсі цей осередок продовжив традиції Острозької академії та друкарні.
Окрім мирної сеймової боротьби з уніатами, В.-К. Острозький вдавався й до боротьби збройної. Головним об’єктом його нападів став луцький та острозький єпископ К. Терлецький. Відразу ж після Берестейського собору 1596 р. князь відібрав у єпископа ті володіння, які були надані Луцькій єпархії князями Острозькими. Позовні заяви з боку К. Терлецького нічого йому не дали. Церковні володіння єпархії й далі лишалися в руках В.-К. Острозького. Також слуги В.-К. Острозького здійснювали наїзди на маєтки К. Терлецького, зокрема це робив Ждан Боровицький. Такі ж наїзди робилися й на володіння інших ієрархів-уніатів, наприклад на маєтки митрополита М. Рогози.
Смерть В.-К. Острозького в 1608 р. обмежила православних у боротьбі з уніатами. Противники унії втратили лідера, який мав не лише великі матеріальні ресурси, а й політичну вагу.
З-поміж князівської еліти православної Русі не знайшлося такої постаті, яка могла б хоч приблизно дорівнятися до нього.
Незважаючи на те, що боротьба з уніатами в кінцевому рахунку була програна В.-К. Острозьким, все ж вона мала позитивні наслідки. Завдячуючи князю в Україні виникла потужна антиуніатська опозиція, яка навіть після смерті В.-К. Острозького не припинила своє існування. За активної підтримки князя сформувалися сильні антиуніатські осередки. Передусім це Києво-Печерська лавра та Львівське братство. Завдяки цій опозиції не відбулося покатоличення уніатів, які зберегли своє «православне обличчя» – східний обряд.
Післямова
На перший погляд може здатися, що справи князя В.-К. Острозького та його славних попередників зазнали фіаско. Син Василя-Костянтина, Януш, який не набагато пережив батька, хоча й протегував православним, проте став католиком. У нього не було нащадків по чоловічій лінії. І цьому воєначальнику та високопоставленому політику не було кому передати свою частку Острозького князівства. Перед смертю, у 1620 р., зі своїх земель він створив Острозьку ординацію, яка перейшла до князів Заславських. Це була неподільна частка Острожчини, яка проіснувала до кінця ХVIII ст. Однак її історія не була чимось цікавою.
