Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
А з іншого боку — не було більше нікого. Я все життя знав, що вони десь існують, мої брати і сестри, все життя шукав їх — і не знаходив. У кожному, хто підходив до мене, я вбачав ось такого можливого брата — і розчаровувався до кінця, раніше або пізніше. Потім втомився. Досить згадати повернення з «Золотого гомону» у 1990 році, коли кількість непотрібних людей перевищила всі мислимі норми. Однією з реакцій стала поема «Для троянди», поняття «нікомуненалежности» — і Матіївка, остаточна, радикальна самотність, якої я, проте, не витримав, бо негоже чоловікові бути одному. Як наслідок — повернення до Львова.
І все почалося знову. Знову ніде нікого. Ті, які були близькими п'ять років тому, перемінилися і зчужіли, заклопотані матеріальною кризою, новими проблемами тощо. Всі постаріли і втратили тодішню легкість спілкування та буття, всі стали обтяженими, обважнілими — і обтяжливими. Ніхто не заявився натомість; точніше, заявляються постійно, але це, як завжди, якісь пройдисвіти, алкоголіки, люди, уражені небуттям і, переважно, вичерпані. Тоскно дивлюся на них, силувано посміхаюся, намагаюся нічим не образити в розмовах ні про що, думаючи крадькома: «Господи, невже і я — один із них? Невже і я став отаким? Навіщо тоді жити?»
Дивно, що торік, у цей самий день, я писав і думав про ці самі речі, — ще в Матіївці, у своїй хаті, сам-один як палець. «Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив», — написав тоді. Не було святого поруч, і сам я не зміг стати святим. А треба тільки цього одного: «Де двоє або троє зібралися в ім'я Моє, — там і Я серед них».
Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…» І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному є вже все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти. Ось іще один образ Твоєї святої церкви, Господи. Невже той час минув безповоротно? Невже нам не судилося більше зустріти одне одного — і впізнати з першого погляду? Невже інше «одно» залишилося тепер нам: оця дискретність, оця самотність у велетенському натовпі чужих, приблизних людей? Куди ж ви поділися, любі брати мої й сестри, де тепер шукати вас, звідки виглядати? Довкола юрби «кволих старчуків», довкола знищені, порожні люди, — і я вже не витримую серед них, не витримую без вас, любі мої… Маємо спільноту, але звироднілу, пронизану випадковими і недобросовісними гравцями, спільноту, образ якої докладно змалював Андрухович у «Рекреаціях». Так не повинно бути, Господи, адже ми гинемо один без одного, кожний наодинці, на самоті. Самотній мед. Гіркий.
Я шукатиму вас. Шукатиму попри велетенську втому. Я наодинці виконуватиму наші ритуали, сам нестиму пошарпане зловорожими вітрами світу цього знамено шляхетної вищости і гідности. Може, Бог зглянеться над нами, може, тобі, брате святий Франциску, вдасться переконати Його, що негоже так, що треба допомогти нам зустрітися, познайомитись, упізнати один одного, попри неминучі спотворення, фізичні вади, попри все, — бруд, тавра, каліцтва, які наклав на нас цей світ. Бо печать Твого походження все одно просвічує, навіть крізь худі і виснажені обличчя наші, крізь убогий одяг і незграбність, крізь обтяженість і залежність.
І нехай буде воля Твоя. Молися за нас, брате святий Франциску.
Отож, сьогодні минає мій перший львівський місяць. Тяжкий і химерний місяць, протягом якого обдиралися рештки шкіри старої парадигми. Ще не знаю достеменно, чи вдалося позбутися їх остаточно, але почуваюся значно впевненішим у собі, ніж у ті, перші, дні. А загальне враження таке, наче минуло щонайменше півроку, настільки насиченим був цей період переходу.
Їздив сьогодні забирати картоплю і всю дорогу туди й назад читав зеровські та власні сонети, подумки, звичайно. Або, як сказав колись Івашко, з розумінням похитуючи головою: «Мантри читаєш…» Сонети-мантри, сонети-обереги, сонети, з якими відчуваю дивну зв'язаність, так, наче сам написав їх у попередньому житті. Сонети одного з наших. Інакшість Зерова майже одразу кидається в очі тому, хто хоч трохи обізнаний з літературним процесом 20-30-х років. Мабуть, іще гостріше відчували цю інакшість його сучасники і со-труд-ники, — досить згадати «Тополю» Рильського з одного боку і несамовиту агресію довкололітературного плебсу — з другого. Без сумніву, Зеров мав глибоко пережитий досвід виходу у трансцендентні, або, як називає їх С. Ґроф, транс-персональні, сфери, тобто те, що для себе я називаю «досвідом коронації». І найяскравіше свідчення цьому — його «сни», зокрема «Данте» («В царстві прообразів»). Але навіть не це є тут найсуттєвішим; суттєвим є те, що доля Зерова, доля «інакшого», «третього» тощо, повністю вписується у християнську парадигму, зокрема парадигму мученицької смерти праведника, сина Божого від рук служителів Князя цього світу. Тобто історія хреста залишається живою, і Бог так само, як і дві тисячі літ тому, не втручається: саме так усе має бути, попри страхітливу — з буденного погляду — несправедливість такого стану речей. Най усе буде, як є. Нехай буде воля Твоя. І вічний хрест буяє на Ґолґоті.
Все ще не так. Ніяк не можу овиразнити, ословити те, що майже гіпнотизує мене в постаті Зерова. Як шкода, що немає поблизу Івашка, єдиного наразі, з ким можна було би поговорити по-справжньому на ці теми. Але є двотомник Зерова, його сонети і його переклади, його статті. Тобто є його мова, і саме з цією мовою треба вести діалог, вслухатися і відчитувати все, що там присутнє. Тобто, знову ж таки, бути герменевтом, тлумачем, інтерпретатором. А це означає — бути гідним свого високого покликання, гідніш свого стану, свого кола. А це означає — взяти на себе відповідальність. Нарешті взяти — і не кидати її напризволяще, коли заманеться, хоч би якою була втома, знеохочення тощо.
Зима розпочалася. Перша зима у Львові після п'ятирічної перерви. Хто би міг подумати тоді, що я напишу ось ці слова. Хто би міг подумати, що все складеться саме так. Зима, сигарета, чай — споконвічне. Сьогодні, згадавши про Бахмач, зрозумів, що вчинив правильно, повернувшися сюди. Відчув це якимось глибинним, непідробним відчуттям, як і те, що це нова зима, новий Львів, нове життя, vita nuova, і нема чого хапатися за старих знайомих, зужиті способи поведінки, мислення і письма. Треба натомість творити новий устрій життя, нові твори, нового себе. Стара парадигма вичерпала свою культуротворчу енергію — і Царство Небесне їй, — адже нова парадигма добивається реалізації у бутті, і в цьому — запорука нового щастя, ще не звіданого, запорука нових «пригод» у гайдеґґерівському трактуванні цього слова.
Вчора із захватом читав розділ Авербахового «Мімезису», який так і називається: «Герой куртуазного роману у пошуках пригод». Первісне значення слова «avanture». Куртуазний ідеал і причетність (евентуальна) платонізму до його створення. Бачення «пригоди» і екзистенційної відповіді на неї своїм призначенням. Обраність лицаря для певного ступеня «пригод». І справжній сенс існування, який виявляється у «пригодах». Усе це надзвичайно близьке моїм роздумам про добровільне спадання («снисхождение») душ сюди, у текучий часопростір, де існує можливість створювати нове, — а таку можливість надає саме буття, приходячи до нас у кшталті «пригоди» і самим фактом цього приходу визнаючи нас своїми, буттю приналежними, а більше нікому, крім нього, не належними, засвідчуючи цими приходами нашу обраність, нашу нетутешню шляхетність. Ось чому є помилковим учення про випробовування. Не існує «спроби («искуса») бути»; але завжди існує спокуса не-бути, спокуса уникнути «пригоди» (спокуса плебейська, вульгарна і брудна — адже «віллан» не знає, чим є «пригода», «авантюра» (avanture), — адже він не «лицар»), спокуса уникнути буття.
