Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Пили чай із Сашком, розповідали одне одному історії з життя: про витверезник, про розлучення моєї сестри з чоловіком. Історії з життя. Історії про життя. «Historia codziennosci». «Бажаю тобі щасливого… як воно… натхнення», — сказав Сашко, прощаючись. «Дякую», — сказав я.
У понеділок, 26 травня, приїхав до мене такий дорогий гість, що я й досі не можу отямитися від захвату і радости, яку він привіз із собою. Віктор Морозов приїхав. Привіз у подарунок свою гітару, про яку я давно мріяв, — «Кремона», — вона вірно служила Вікторові двадцять п'ять років, зі зручним, вузьким і довгим грифом, зі співучим тоном нейлонових струн; і новий комплект американських струн; і касету, де він записав три мої пісні, серед яких блискуче аранжована й виконана ним «Треба встати і вийти…» А ще дві пачки віденської кави і традиційних сорок гривень. Але якби навіть не було жодного з цих коштовних дарів /гітара! струни! записана пісня (тощо)/, якби Віктор постав переді мною просто так, спокійний і усміхнений, щастя моє не було би меншим або блідішим. Як добре ми говорили з ним цю добу, що він гостював у мене; як ловив я раз-по-раз себе на тому, що свічуся від радости, що щиро сміюся, що все сказане Віктором нарешті лікує мою душу від такого тривалого німування; що спливає з мене наслання чорнушних монологів та діатриб; що все сказане мною знаходить правдиве розуміння, глибоке і чисте, що є нарешті гідний співрозмовник, що це мій брат старший приїхав у гості, привіз із собою купу гостинців, поговорив зі мною по-людському, підтримав і втішив, потвердив, що я не останній у цьому світі, що самогубство — це ідіотизм, що можна записати цілу касету моїх пісень — і так далі. Господи, Вікторе, як вчасно ти приїхав і як доречно, аби ти тільки знав… Почуй цю мою вдячність, і хай та радість, яку ти привіз із собою, ніколи тебе не залишає; будьте щасливі із Мотрею, будьте, мій любий брате, — бо ми гинемо без братів і сестер, між чужих недолюдей, бо ми не можемо дозріти і дати плід — без свого середовища, без свого кола.
Швидкий слід реактивного літака між призахідних хмар (з півдня — на північ, біла смуга), дивовижний спектр кольорів — від помаранчевого і зеленкуватого на заході — до дедалі насиченішого блакитного на схід; шляхетний колір соснових стовбурів і зелених голок на тлі рожевих, кольору фламінго, легких вуалей-хмар; уперше почута пташка, яка сіла на сосні наді мною — торохкотіння безперервне з переходом в іншу тональність — наче трактор заводиться, але все одно набагато природніший звук; ворухнувся — і вона полетіла довкола кар'єру, озиваючись то тут, то там; зовсім несподівано — зоря, єдина, Афродита/Марія на заході, між двох сосон навпроти — Небесна Діва, Вічна, Найчистіша, Неторканна, Свята — «Слава Тобі, Діво!» — привітав пошепки і пригадав з «Поеми ріки» («стоїш на хмарі заклично маєш рукою… Марія Марія світанку… Марія тебе») — яку вже згадував сьогодні, коли залишився сам у хаті тьоті Тасі — вона пішла вибирати полуниці для мене — саме в цій хаті була написана поема під час останніх у житті канікул, коли було безліч Сейму, купань, природи — і всього оцього, що знову прийшло до мене, а я прийшов до нього — і ми впізнали одне одного, і привіталися; а мене не стане. Невже оте все святе пригадування було лише маячнею або, м'якше, фантаз/м/уванням юного надвразливця? — тоді тим гірше для світу; без Божого Міста, без нас життя неможливе, істина неможлива, — замість звістки побачив зорю. Шишки, які незворушно лежали на голках, — і я відчував, що їм подобається лежати отак, що кожна з них була на своєму місці, і кожній було добре — і «все було добре» — повторю вслід за Богом; адже це Він дивився разом зі мною на небеса і на землю, на зорю й літак, адже це Він нагадував мені «Поему ріки» — і Він дав мені її («вийти в темінь нічного літнього грому (…) «тату» мовити «тату»).
Двічі сходив по дрова за канаву. По дорозі, під час відпочинків, — суцільні осяяння, яких не було б, якби не важка праця і потреба перепочивати; цілковита «увімкненість» у ліс, глибоке бачення (глибина простору, добра ієрархія — кожна сосна на своєму місці, і я — як сосна). Служити Господові, славлячи Його і радіючи; у цій радості — Його слава. Служіння і хвала здійснюються в кожному моєму чині (дрова, готування їжі, спів, молитва, споглядання — те, що тільки мріяв здобути у 1991 році; все рівноцінне; відчував тоді це як сполохи, тепер — як бачення цілого, дедалі глибше й насиченіше). У цій моїй радості і полягає моя гідність (arete) virtus — і годність/придатність для буття (буттю) Богові; я маю право славити Тебе — і в цьому моя радість, а Твоя слава.
Біомедитація всюди, на кожному кроці, відтак на кожному кроці — Centrum, осердя серця, Божий слід; інакше й не може бути, коли ти перебуваєш на стрижні течії, водночас тримаючи безперервний зв'язок із Джерелом, у цьому зв'язку — істина кожної течії, її єдність (ad fontes — проти течії, але це «проти» — її воля, її бажання, її закон, дао, шлях; це — єдність Початку і Кінця; одночасний рух, напруга, струм). Відсутність у цьому баченні соціального, кумедність і недоречність його. Тут немає влади і політейї — бо тут не живуть люди; можливість сісти і їсти на кожному кроці — і це теж буде жертвоприношенням — бо святий увесь ліс. При виході з посадок, майже біля своєї хати, — усвідомлення того, що я бачу все це не тільки тут, але й там, у небесах, де живе частина моєї душі, дух, який стереже під час подорожі і споглядає її; мій дух. Розуміння того, що будь-якої отакої святої миті рідний голос скаже: «От і все» — і вимкне те, що ти бачиш, — і ти приголомшено відведеш очі від екрана, на якому більше нічого нема — нічого з того, у що ти вжився (дрова, рідні, біографія тутешня, час наприкінці XX ст. etc.), до чого прив'язався, ледь пригадуючи, що це лише/навіть «дивне, це літнє, заснуле кіно» — святе кіно буття, у якому є твої участь, доля, причетність, счастіє. Пам'ятаю цю мить під час попереднього перегляду теперішнього життя на небесах — як я хапаюся за найближчу травинку — «адже все це насправді, я все ще тут, ось ця реальна травинка» — так, наче перед пробудженням, коли рештки образів сну змішуються з образами ранкової дійсности; «іди і воюй!» — каже Крішна, зразок того, хто породжує це святе кіно — і споглядає його, непричетний учасник.
Підібгавши ноги під себе, перетворившись на живу зосереджену грудку, беручи приклад з шишок на землі, встеленій сосновими голками, — маленькі взірці великого! — наслідуючи їхню незворушність Будди (маленькі Будди!), незворушно, разом з ними, як іще одна шишка, іще один Будда — «та сама тобі» шишка, «той самий тобі» Будда — споглядати, як на Заході сходить-про-являється очікувана і все одно раптова зоря Марія; там — золоті і блакитні небесні Острови Блаженних.
По дорозі знайшов чотири чудові бабки — одну побачив з гори, завагався — шапка гриба чи порожня консервна банка? — спустився, а там гриби; згадав, як пригощала мене рідна земля — Свята Земля — тоді, у липні 1995, напередодні катастрофи, — і тепер знову, — «я й для тебе приберегла», «це для Костика» — мама, тиха і мила, невинне дитяче — і старече водночас — лукавство («приховала»); сосни-колони лісового храму: це велетенське історичне коло — колони перших храмів наслідували якраз стовбури дерев, а тепер, для мене, стовбури є тим, чим вони були в первісному Одкровенні.
Багряне Місто Хмар на Заході — ясно вирізнив будинок, озеро, пагорби — а далі чисте, зеленкувато-піщане, наче Сеймова вода, коли пірнаєш з розплющеними очима, — небо; дуже швидко все це відбулося, протягом якихось десяти хвилин; захмарилося, стемніло, дощик почав накрапати. Вдома почистив гриби, повісив сушитись у веранді; закортіло сходити на рибу, може, завтра; безліч осяянь лишаються невисловленими — або ж невимовними, — і я нарешті не журюся цим — течу, як Сейм, як усе тече (panta rei — panta Dei).
