Степан Бандера - Частій Р. В. (электронные книги без регистрации TXT) 📗

Саме з цієї миті його кар’єра починає стрімко рухатися вгору.

У той час ОУН встановила тісні контакти з Німеччиною, її штаб-квартира розмістилася в Берліні, на Гауптштрассе, 11, під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині». Сам Бандера пройшов навчання в Данціґу, в розвідшколі. Там він проявив показне завзяття в навчанні, після чого розвернув активну терористичну діяльність і віддав наказ підопічним підірвати українську друкарню Яськова, редакцію львівської газети «Сила», зробити замах на письменника А. Крушельницького.

Через рік Степан Бандера став заступником крайового провідника ОУН в Західній Україні і заступником крайового коменданта бойової організації. У січні 1933 року Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем призначив його виконувати обов’язки крайового провідника ОУН у Західній Україні і крайового коменданта бойового відділу ОУН – УВО.

З перших же днів керівництва Бандера проявив себе як жорсткий, а іноді навіть жорстокий лідер. Наприклад, за його вказівкою були знищені сільський коваль Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і багато інших мирних людей.

Для поліпшення роботи всіх ділянок революційної організації на західноукраїнських землях [3] Степан Бандера зробив спробу структурно перебудувати ОУН. На конференції, проведеній головою Проводу Є. Коновальцем за участю не тільки закордонних членів Проводу, але й представників із Краю, що проходила в липні 1933 року в Празі, Бандера запропонував перепідпорядкувати кадри УВО Проводу ОУН, надавши їм характеру бойової референтури. Його пропозицію було прийнято. Структурні зміни особливо відбилися на бойових акціях, що здійснювалися під керівництвом Бандери. Попри те, що їх проводили люди переважно не знайомі або, в кращому разі, мало знайомі з військовою справою, акції практично завжди були вдалими. Конференція також формально затвердила Степана Бандеру (йому тоді було 24 роки) на посту крайового провідника і ввела його до складу Проводу українських націоналістів.

За час діяльності Степана Бандери на посту провідника крайової екзекутиви (КЕ) ЗУЗ відбулися зміни і в тактиці озброєних виступів. До цього переважна більшість подібних акцій мала характер експропріації. Під керівництвом сотника Головинського діяла особлива «Летюча бригада», головним завданням якої були антипольські бойові акції, переважно «екси». Сам Бандера організовував пограбування поштових поїздів і відділень зв’язку, а також убивства опонентів ОУН.

Існує думка, що саме за Бандери, коли він перебував на посаді провідника, різко посилилася терористична діяльність ОУН. З одного боку, це справді так, бо найгучніші замахи проходили під безпосереднім його керівництвом. Однак, з другого боку, такі методи широко використовувалися і раніше. Керівництво УВО свого часу вважало своїм головним методом боротьби замахи на тих, хто був ворогами України. Убивали поляків, які особливо сильно переслідували українців, а також українців, які погоджувалися співпрацювати з поляками. Тепер можна засуджувати ці дії, але так було, а історію не можна змінити – ні в кращий, ні в гірший бік. Наприклад, український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій у 1922 році, після чого Євген Коновалець, що віддав наказ про проведення цієї акції, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Але перш ніж перейти до розповіді про замахи, здійснені за Бандери, треба зупинитися на так званій «справі Біласа і Данилишина», щоб сучасний читач зміг зрозуміти, як вони сприймалися українським населенням Галичини у той час.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував мільйонер Сава Морозов, що пізніше покінчив життя самогубством; легендарний Камо (Тер-Петросян) і тоді ще нікому не відомий Коба (Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків грабежами банків. Немає нічого дивного, що цим же шляхом ішли українські націоналісти, тільки вони переважно нападали на пошту або поштові підводи, що перевозили гроші. Декілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали здобич і зникали безслідно. Польська поліція збивалася з ніг, але не могла знайти жодного сліду. Та ось трапилася невдача в невеликому Городку Яґайлонському, яка переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався декілька місяців, над ним працювали безпосередньо провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції було підібрано дванадцять бойовиків, серед яких були і Дмитро Данилишин, і Василь Білас. Саме вони мали увійти до будівлі пошти і забрати гроші, а решта учасників акції прикривали їхній відступ. Стріляти дозволялося тільки у разі крайньої потреби.

Операція почалася невдало: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести цілу добу у випадковій стодолі, і це в кінці листопада. Невдачі продовжувалися і далі: судячи з усього, поліція була попереджена. Набагато пізніше стало відомо, що тоді в лавах ОУН діяв польський агент Роман Барановський [4]. Відомості про те, що на пошті немає озброєної охорони, виявилися помилковими: коли бойовики зайшли туди і наказали присутнім підняти руки вгору, у відповідь пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але, щойно нападники покинули пошту, пролунали постріли з будинку неподалік. Один із бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, будучи пораненим, застрелився, іншим удалося втекти. У цей час Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на потяг, але наскочили на поліцію, яка вже знала про напад у Городку Яґайлонському і перевіряла документи в усіх пасажирів. Замість документів Данилишин вихопив із кишені револьвер, застрелив одного поліцейського, поранив іншого, після чого обидва бойовики кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох бандитів.

22 грудня у Львові після недовгих судових розглядів Дмитро Данилишин, Василь Білас і Маріян Жураківський були засуджені до страти. У цій справі був притягнутий також Зенон Коссак, але його провина не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі замінив страту п’ятнадцятирічним тюремним ув’язненням. Білас і Данилишин були повішені наступного дня у дворі львівської в’язниці. Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже шкода, що я не можу ще раз померти за Україну». Білас же вигукнув: «Хай живе Укр…» – але далі не встиг. Свідчення про їхню поведінку зберегли адвокати, присутні при страті. У цей момент у всіх львівських церквах і в багатьох інших містах Галичини задзвонили дзвони, відбулися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючись спонтанних масових бунтів.

Задум перетворити фактично провалену акцію на високу національну трагедію належав Степану Бандері. Під його керівництвом було організовано масове видання літератури ОУН про цей процес. Завдяки Бандері день страти став днем загального українського трауру.

На новому посту Бандера приділяв багато уваги абсолютно різним сторонам підпільної діяльності. Він був організатором великої кількості глибоко законспірованих озброєних груп, закликав робити натиск на політичні бойові виступи і підготовку народних мас для ширшої озброєної боротьби.

Одним із нововведень Бандери була і реорганізація кадрово-організаційної роботи з метою розширити соціальну базу ОУН. Було взято курс на масовість націоналістичного руху. Організаційна робота і кадрове виховання проводилися на всій території західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, причому не тільки серед колишніх військових і студентської молоді, але й у великих містах серед робітників і на селі серед селян. Почалися масові акції, які мали на меті збудити національну і політичну активність народу.