Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Спробую все ж пояснити. Це відбулося у Самборі, коли я їхав до села зустріти Великдень. Автобус стоїть там півгодини, я сидів на лавці і курив. Було десь чверть по восьмій. Я дивився на призахідне багряне небо, на безліч зелених пагінців крізь шкло нашого автобуса. Довкола звично метушилися люди. Щонайменше сотню разів сидів я вже отак на тій лавці й курив. Може, то був своєрідний ритуал. Зовсім несподівано для самого себе я подумав, спокійно, навіть втомлено, про те, над чим сто разів уже міркував. І раптом усвідомив — теж спокійно, без вибухів, без істерики, без німбів і стигматів, — власне, не усвідомив навіть, а сприйняв як настрій, як тему для весняного надвечір'я в Самборі, як те, чого мені ніколи, мабуть, не вдасться пояснити словами, як пробудження і осяяння.
Я прокинувся і побачив множинність довколишніх світів, — їх було так багато, як маленьких зелених листочків на тому вечірньому дереві з безліччю галузок; це були світи довколишніх і відсутніх наразі людей, світи найрізноманітніших історій, народів, інтерпретацій, уявлень; я побачив світи звірів і їхніх звичок та характерів поведінки, рослин та каменів, землі і води; я побачив свою сім'ю, старшу й молодшу, своїх друзів і недругів, їхні проблеми, клопоти, радощі. Я побачив усі світи й усіх людей і збагнув, що не належу нікому й нічому і ніхто й ніщо не належить мені, що всі ми — самі по собі, окремі планети зі своїми орбітами (хоча мені не подобається це порівняння), і кожна спроба наблизитися впритул, змінити свою орбіту або спробувати осягнути (тобто привласнити) когось і щось інше — це обов'язково катастрофа. Я лише сприймаю довколишність — але я не маю її, не володію нею.
«Але ж це страшна самотність!» — подумав я. І тієї ж миті збагнув, що у цьому й полягала моя основна помилка, — бо ця самотність, автономія, об'єктивна нікомуненалежність і є свободою, якою завгодно свободою: свободою волі, свободою вибору тощо. Я боявся самотности, намагався вмістити в себе довколишній всесвіт, перейнятися болями й радощами кожної людини, звіра, комахи, — але, руйнуючи власну самотність, я нищив і власну свободу (мається на увазі самотність метафізична насамперед, а потім уже й фізична).
Відтоді був дуже насичений подіями і зламами період із концертами, з Надійкою і шоком у Луцьку, з дівчатами, Карпатами, Юрковою машиною, «Пінкфлойдом», дочитаними листами Рільке. Нарешті я вдома. Позаду Москва, Львів, гастролі в Івано-Франківській області, позаду хата на вулиці Сковороди; усе позаду. Я випірнув тут-таки, рівно через рік. Наслання закінчилося; наслання, яке мало назву «Львів». І от: пізній серпневий вечір, нетлі, цвіркун за вікном батькового кабінету.
Я на волі. Уперше за багато років — я на волі. Про це ще ніхто не знає. Це те, що тоді, у квітневому Самборі, назвалося мені нікомуненалежністю. Це те, що приходило до мене у вигляді книжок Швейцера або ранку, сірого й могутнього, після безсонної ночі на вулиці Сковороди. Я більше ніколи там не житиму. Це те, що я зустрічав у образі сміхотливої Надійки. Знову летять сюди нетлі, знову гримлять поїзди, знову пливе сигаретний дим над чашкою з міцним нічним чаєм. Знову? Чи все ще? Хіба не моєю — і барвистою, часом кошмарною — ілюзією були ці десять років? Чи не заснув я просто, втомившись, за оцим, тим самим, батьковим письмовим столом? Чи ж не приснилося мені все оце: зрада Тані, армія, Чернігів, інститут, одруження, друзі, пиятики, смерть-і-воскресіння, тобто пробудження?
Єдине, що можна стверджувати з певністю, — це те, що навіть сни не минають безслідно. Лишаються шрами на чолі. Болить серце. Печуть очі. З'являється любов. З'являється Бог. З'являються любов у Бога, віра і надія. І не щезають після пробудження вдома, в серпні.
Я в Матіївці, сам-самісінький у нашій хаті. Зі мною всі улюблені й необхідні книги, рукописи, щоденники, альбоми… Приїхавши сюди, довго не міг прийти до тями, розкладав речі, готував чай, копав картоплю для моїх бахмачан. Настрої накочувалися хвилями — від шалених вибухів радости до пригнічености й депресії. Аж ось усе вляглося. Ще тільки четверта година дня, до вечора ще так далеко, скільки всього можна зробити — і скільки ще таких днів попереду! Це рай, утрачений і повернутий рай. Бог дивиться на мене й усміхається.
Біля хати повно квітів — мамина робота. Усе пахне такими дорогоцінними, такими забутими запахами, усе вітає. Літають білі метелики, часом кричить півень, щебечуть ластівки. Бджоли збирають нектар із маминих квітів — чорнобривці, айстри, портулаки, сальвії і ще, ще, — на все це можна дивитися вічно. Я так довго нічого оцього не мав. Можливо, ніколи не мав. Не мав нашої хати; не мав квітів біля нашої хати; не мав і крапельки свобідної самотности, — чекав на когось або чекали на мене. Завжди треба було кудись іти чи їхати: до війська, на завод, на сесію в інститут, на чергові гастролі, на каву з Юрком, на музику до Тараса Чубая…
Господи, як же я витримав усю оту несусвітню суєту, усі оті поїздки й безпритульні блукання, коли весь час мені треба було тільки одного — оцієї хати, спокою і самотности.
Заходило сонце, падав червоний, густий призахідний дощ, полум'яніли жоржини. Усе потроху набуває сенсу. Усе стає на свої власні місця, і ця ієрархія думок, слів і вчинків починає милувати око й душу. Незабаром осінь. Незабаром дощі й тумани, і все меншатиме зеленого, а більшатиме жовтогарячого й золотого світла із-за вікна. Отак воно й повинно закінчуватися, оте напівбожевільне метання і борсання — тихим передосіннім вечором, настільною лампою з зеленим абажуром, горням чаю і сигаретою, чистим стосом паперу і гарними книгами.
Ніяк не можу звикнути до того, що мені немає більше куди поспішати, і не тільки сьогодні, а взагалі, завжди. Адже все на світі приходить дуже вчасно і доречно. Як же мені бракувало оцієї впевнености і рівноваги! Варто було їх здобути, затримати, як одразу ж котилася навала суєти, яка руйнувала зосередженість і увагу, нищила настрій, забирала з собою… І яким же я тільки покірним був щодо світу і всіх його вимог до мене! Так, наче мені ніколи не було шістнадцяти років, коли світ не смів навіть наблизитися до цього серця.
Читав Біблію, Третю Книгу Царств, про царювання Соломона. Такий величний, такий зрозумілий, навіть у своєму відступництві, образ; і спорудження храму, і будівництво дому, безліч золота і прикрас, безліч мудрости. Таке струнке, цілісне життя, таке квітуюче, щасливе царство. І Бог, Який питав уночі, і додержання Богом усіх Своїх обіцянок… Господи, як ми звиродніли з тих пір, ми — рід людський; у які непролазні хащі забрели, в темряву й дикунство. Уся книга сповнена широтою подиху, заллята сонячним світлом присутньої істини, доцільністю і виправданістю людського життя: будувати Храм, Дім, кохати жінок, які народжують синів, складати тисячі притч і пісень, судити мудро і справедливо, жити — царювати…
А вчора розчищали з Кашкою зарості акації та бур'янів біля його хати. Говорили про кризу, в яку потрапили й самі, й наші сучасники, про гостру необхідність спокою і сталости. Безмежно зоряне небо було над головами. І відчулося мені тоді, увечері, якесь важливе наближення, як перехід Господа через Єгипет, якесь дуже просте і водночас дуже істинне, прабіблійне промовляння до душі моєї зірок, і маленької Яринки, і тата з мамою в нашій хаті, які чекали на мене, і всього-всього, що починає здійснюватись, як здійснюються нарешті осінні яблука, відриваючись від гілля і зависаючи на мить в осінньому повітрі, як здійснюються вдруге прогулянки з батьком по лісу, як здійснюються всі Божі обіцянки Авраамові, і Ісаакові, і Давидові, і Соломонові, і всім нам.
