Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Увінчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як і батьки; він без кінця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вірші, які я зненавидів, але зовсім не за те, що в них є граматична помилка:

Свої повчання він підкріплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, він хотів сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.

4

‹…› Звільнення від обітниці, даної моєю годувальницею

У Сен-Мало діти граються на березі моря між замком і Королівським фортом; там я і виріс, у дружбі з хвилями й вітрами. Однією з перших моїх радощів стала боротьба з бурями, гра з хвилями, які то відступали від мене, то бігли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного піску вежі, які товариші мої називали пічками. Пізніше я часто бачив, як замки, побудовані на віки, руйнувалися швидше, ніж мої піскові палаци.

Позаяк долю мою було раз і назавжди вирішено, у дитинстві мені не надто набридали заняттями. Приблизні поняття про рисунок, англійську мову, гідрографію та математику здавалися більш ніж достатніми для освіти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я ріс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на світ народився: матуся займала особняк на площі Сен-Венсан, майже навпроти воріт, за якими починається Коса. Моїми найщирішими друзями були вуличні хлопці: вони завжди юрбилися у дворі і на сходах нашого будинку. Я нічим не відрізнявся від них; я говорив їхньою мовою; у мене були такі ж манери і звички, такий же розхристаний і неохайний вигляд; сорочки на мені завжди були рвані, на панчохах красувалися величезні дірки; я носив старі, стоптані черевики, які на кожному кроці спадали з ніг; я часто губив шапку, а іноді й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки брудні. Фізіономія моя мала такий чудний вигляд, що нерідко мати навіть у нападі люті не могла стриматися від сміху й вигукувала: «Який мацапура!»

Тим часом я любив і досі люблю чистоту, навіть вишуканість. Ночами я намагався штопати своє дрантя; добра тітонька Вільнев і Люсіль допомагали мені довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорів; але їхні латочки робили моє вбрання ще недоладнішим. А надто я сумував, коли з’являвся обідранцем серед дітей, що хизувалися своїми обновками.

Тепер усі вже забули, що таке релігійні і родинні свята, коли здається, ніби вся батьківщина і її Бог радіють; Різдво, Новий рік, Богоявлення, Великдень, Трійця, Іванів день – у ці дні я розцвітав. Мабуть, на мої почуття і виховання вплинула моя рідна скеля. У 1015 році мешканці Сен-Мало дали обітницю піти в Шартр і побудувати своїми руками і на свої кошти дзвіницю Шартрського собору: хіба я не трудився, як вони, своїми руками, щоб відновити повалений шпіц старої християнської базиліки? «Ніколи не було під сонцем, – пише отець Монуар, – землі, яка була б так палко й саможертовно віддана правдивій вірі, аніж Бретань. За останні тринадцять сторіч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнській проповіді, і не народився ще той, хто побачив би у Бретані бретонця, який сповідує яку-небудь віру, окрім католицької».

У дні свят мене разом із сестрами водили на моління до різних храмів міста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мій вражали ніжні жіночі голоси з невидимого хору: їхній стрункий спів зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя і собор заповнював люд, коли натовп уклінних старих матросів, молодих жінок і дітей, тримаючи в руках тоненькі свічки, читали свої часослови, коли священик благословляв парафіян, які повторювали Tantum ergo, і під шквалами різдвяного вітру вітражі храму дзвеніли, а склепіння, що чуло мужні голоси Жака Картьє і Дюґе-Труена, тремтіло, я переживав надзвичайний приплив релігійного почуття. Тітоньці Вільнев не було потреби нагадувати мені, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога і називаючи його всіма іменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса і ангели несуть до нього наш ладан і наші молитви; я схиляв голову: її ще не торкнувся тягар жалів, під гнітом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вівтарем.

Один моряк, вийшовши з церкви після урочистого богослужіння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, інший тим часом повертався з плавання, і за провідну зірку йому правила освітлена баня церкви: таким чином, релігія й небезпеки постійно оточували мене, і в думці моїй одне назавжди зв’язалося з іншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвіночком, сповіщаючи християн, аби вони молилися за одного зі своїх новопреставлених братів. Майже щороку на моїх очах гинули кораблі, і, коли я грався на піщаних обмілинах, море викидало мені під ноги трупи чужоземців, що загинули далеко від батьківщини. Пані де Шатобріан говорила мені, як свята Моніка своєму синові: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немає нічого далекого». Моє виховання було довірене Провидінню: воно не поскупилося на уроки.

Відданий під опіку Богородиці, я знав і любив мою заступницю, шануючи її як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила мені добра тітонька Вільнев, було прикріплено чотирма кнопками над узголів’ям мого ліжка. Мені слід було б жити в часи, коли до Марії промовляли так: «Покірлива владичице неба і землі, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своєму дорогоцінному чреві Ісуса Христа, прекрасна і найпокірливіша владичице, Вам дякую і до Вас звертаюся».

Перше, що я вивчив напам’ять, була пісня, складена матросами; починалась вона такими словами:

Пізніше я чув, як співають цей гімн під час корабельної аварії. Я до сьогодні повторюю ці бездарні віршики з такою ж насолодою, як вірші Гомера; мадонна в неоковирному вінці й синьому шовковому платті з срібною торочкою викликає в мені більше благочестя, аніж мадонна Рафаеля.

Якби ця мирна «Зірка морів» могла вгамувати бурі мого життя! але мені з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподібнила мене арабській пальмі: ледве стеблинка моя пробилася крізь скелю, як на неї налетів дужий вітер.

6

Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем

4 вересня 1812 року я одержав листа від префекта поліції пана Пак’є:

Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.