На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗

Як і з чого, справді, жили люди в ту пору? Ома мала пенсію по чоловікові, пані ходила десь до праці, працював теж найстарший син, інші вчилися. І наймали дві кімнатки нам, чужинцям. Щоб дістатися до них, треба було пройти через вітальню господарів, вийти на ганок, повернути ліворуч і його скриплячими похилими дошками зайти в перше житло. Воно складалося з двох кімнаток, темних, зі скриплячими підлогами і запахом тухлини й старовини. Не було там ніяких пристосувань ані до варення, ані до огрівання, і залізна пічка, що ми привезли з собою з Тельфсу, правила нам за «домашнє огнище». Поодинокі вікна пропускали холод і надвірну вологість.

Але була хата, та ще й в середмісті. І для нас самих.

Все ж житло те не було сприятливе для Пилипа. Високі, круті сходи, що ними спинався декілька разів на день, ставили до серця тяжкі вимоги. І здоровому тяжко було їх побороти не задихнувшись. Холодне приміщення теж некорисно відбивалося на його здоров’ї. Став, отже, швидко й помітно занепадати. Прийшли дні — один гірший за другого. Прийшли ночі повні муки й тривоги: хворий задихався, з трудом ловив повітря, відчиняв вікно, хоч була пізня осінь і старався дістати з нічного неба оживляючого кисню. Його бракувало тканинам тіла, бо серце не змогло розганяти кров і нирки не потрапили видалити отрутні, азотні речовини.

Один ранок застав його в глибокому сні, з головою на столі, розвіяною, вогкою від поту чуприною. Обличчя бліде, під очима набряки, губи скривлені болем, стражданням.

Зачалися три останніх неділі його боротьби в лікарні Серваціюсштіфт.

Здавалося, що після негайних і доцільних засобів його стан поправиться. Навіть обличчя вигладилося і усміхалося ямками на щоках і підборідді. Але коли одного дня він утратив зір, лікар, що просліджував його очі, заявив дружині, що це зловісний знак і щоб не робила собі ніяких надій. Десять літ цей неспожитий організм боровся проти хвороби, що міліметр за міліметром нищила його. Тепер настав край боротьбі.

Спав, дихаючи гучно, зусильно. На шиї товстими, синіми вужами крутилися жили, що їх виповнювала й роздувала кров, якої вже не розганяло серце. Коли задуха прикликувала його до свідомости, підривався і зі страхом взивав помочі:

— Дорога! Рятуй! Я душуся!

Але я не могла нічого допомогти йому, анічогісінько. Я тільки заспокоювала, що це часове, що це наслідок ін’єкцій чи ліків і що воно пройде.

… бачив дитячі літа в Маріямполі, над Дністром.

Перепливали широку річку нераз змагаючись з вирами, що погрожували проковтнути.

… ловили рибу. На такий саморобний гачок, що на нього настромлено черв’яка. На зарінку ватраг риба печеться, настромлена на шпичку. Добра була риба..

Худоба паслася на зарінку. Багато худоби мали маріямпільці. Варто було бачити, як виганяли її вранці, або як верталася з пасовиська. Містечко на горбку, всі ворота відчинені. Окремо чередами — корови, коні, вівці, телята. Але курява була, курява! Увечері кожне з них вбігало в свої ворота. І як вони знали, чиї котрі?

… мама смажила пампушки. О, які добрі пампушки робила мама! Таких я ніколи не їв. Але ми оба з Махтеєм поробили собі довгі шпички і крутилися в мами поза спиною. Хай вона тільки повернеться, щоб одігнатися від одного, другий дзюг шпичкою і, настромивши пампушку, — в сіни!

— А, ви шибеники, ви голодранці!

Хто міг би втриматись від свіженьких, гарячих пампушок, просто з олії?

… а старий сидів у куті і майстрував. Направляв нам, хлопцям, черевики. Не його то діло. Він як усі маріямпільці муляр. Називали їх цяпотниками. Усі вони цілий тиждень працювали в Галичі на будовах.

… славну кулешу робили цяпотники! Перекладану бриндзою, випікану на цеглах розкладених серед поля.

… а Дністрові зарінки просторі, зелені…

Він знову душився, підривався з ліжка і хотів бігти до вікна, але знеможений падав ниць, хапав побічниці ліжка, з великою напругою ловив повітря, і його очі, повні жаху, благали рятунку, що його ніхто не міг подати.

Западав у глибокий сон-кому — і вже не розказував ані про своє дитинство, ані про свою молодість. Час від часу тільки кликав: мамо, мамо! Був малим, безпомічним, хворим хлопчиком, і тільки мама могла йому допомогти.

І я розуміла, що вона, що перед десятками літ пірнула в небуття, виринає тепер з забутої безодні смерти і простягає руки до сина — тільки вона може звільнити його від мук. І я корилася тій Великій, що царила в сутінку кімнати. Спершу сягала його ліжка, але день за днем і ніч по ночі вона росла й росла, аж докіль десь з-поза грані часу й простору не простяглися її владні руки і не лягли на його холонуче чоло.

Велика тиша. Всевладна, невідворотна, визволяюча. За вікном рейки. По них пробігали потяги і силюети возів бігли стрічкою по стіні кімнати. Ніколи не понесуть вони нас ані назад додому, ані на дальшу мандрівку.

Втікали вози, гомоніли колеса по рейках і прудкі тіні, наче хлоп’ячі іграшки, падали крізь вікно на чоло й обличчя, що холонуло під владою смерти. Яке ж крижано-холодне воно стало! Було наче з бездоганно білого мармуру, різьблене долотом мистця, краси йому не відняла навіть смерть.

Я водила пальцями по чолі, я голубила брови, що мали м’якість і свіжість і доторкала губ, що не знали обману і незмінно і вірно говорили про кохання.

Я припадала губами до мармурових рук, що лежали на грудях. Там уже не товклося серце, що стільки літ змагалося зі злом. Воно спочило, серце мого вірного Друга.

Далекі світла семафорів миготіли і кидали тіні безлистого гілля на вікна і крізь вікна на сутінні стіни кімнати. Багато, ціла сітка, цілий рел’єф. І лежав мертвий наче в садку, що з нього осінь обтрусила листя і мороз убив цвіт. Але то не був садок, що його садив і щепив біля батьківського дому.

Безлисті дерева далекої чужини.

Сірий світанок. Сніг пролітав і танув на вулицях міста, що я полюбила в дорозі будучи. Ще не прокинулися його сьогоднішні мешканці. Але тим чіткіше жила на його мурах і бруках історія тисячеліття. Я слухала її і біль падав краплинами й скалками, мішався з вистукуванням ніг римських легіонів і стелився по широкій Максіміліянштрасе. Нею бо в’їздив цісар до безсмертної Августа Вінделікорум.

Роки пройшли з того часу, від тої ночі коли потяги бігли рейками в нічну даль, потяги, що не понесуть нас нікуди.

Я дістала працю в тому ж шпиталі. Покинула холодне житло на Філіпіне Вельзер, де крізь вікно залітав до хати сніг і замешкала в лікарні. Там було тепло й привітно, я найшла там середовище, улюблену працю і вигідне життя. Я могла писати, багато писати. Видала бойківські оповідання та новелі про інші дні, що не прийдуть ніколи. Але Того, хто радів би ними, не було біля мене.

Я змагалася й боролася за становище в мойому званні і виборола: я стала, вкінці, шефом відділу, я оперувала й вела, і не було наді мною чоловіка, що приказував і заказував.

О, Авґсбург, місто здійснення, як я дякувала Тобі!

На городі лікарні я дістала кусочок землі. На ньому появилося озеро не довше метра і половину його навшир. Стежиночки довкруги й гори і верхи, що їх малювали білі сніги. На скелях, що нависли над стрімкими стінами, там під хмарами й вічним сонцем — дімок баварський. Приперся до скелі там на верху. Туристе, що відбув мандрівку, зайди й спочинь в притулку, що я поклала на верхів’ях грізних.

О, мій Друже! Зайди до дімка, що я присвятила Тобі і станувши на ганку, гляди на світ і гори-доли, що лягли у стіп недоступних вершин. Гляди на моє озерце, що в ньому граються золоті рибки.

І спічни.

Там, у тій лікарні, три поверхи нижче, кімната, де збулося невідкличне. Ішли осені і зими і рейками бігли потяги і безлисте гілля падало рел’ефом на вікно і йдучи до лікарні я казала: тут дім мій і Його. Тут пристань.