На схрещених дорогах - Парфанович Софія (чтение книг txt) 📗

Мені треба було вчитися. Педіятрія ніколи не була моїм фахом, а немовлят я не розуміла, як пацієнтів. Мій фах інший. Проте тут я з цілим інтересом кинулась до книжок, шукаючи ради проти лиха. Не було іншого способу: наладнати годування груддю і штучне. Далі заборона входити в немовлячу — з цим теж приходилось тяжко боротись. Не зважаючи на тісноту сходились сюди мами. Вони чи то бавили чи годували дітей і сиділи годинами, балакаючи. Що вже діялось вечорами, як ми з сестрою пішли, то й не згадувати. Там приходили й батьки, переважно парубки від баверів — з цигаркою в зубах, з яблуком чи цукеркою для дитини. Незважаючи на сувору заборону і щільно закриті двері, вони діставались до приміщення ясел. Є ж паркани і мури, є вікна…

Тут, отже, два терени боротьби: оці нещасні матері й дирекція. Друга видалась значно легша до поборення. Так і було на письмі та інакше на ділі. Факт є, що як я довідалась в молочарні, молока ми діставали сорок літрів повного і двадцять збираного. За розрахунком повинно було вистачати не лише при розпускані, але й без того. Молоко тірольське, високовартісне. Коли я приходила до кухні, веденої чисто і зразково (до дитячої кухні була відряджена окрема робітниця, але німка), молоко варилось в мисках і було воно чудове. Кожух на ньому товстий, молоко, як сметана. Коли я приходила до ясел, мами тицяли мені пляшки з синявою водичкою та лаялись: он якою водичкою годують наших дітей! Що було робити? Я слідкувала за кухнею, молочарнею, матерями і цілим тим нещасним шляхом, яким ішло молоко. Та не було способу: по дорозі з кухні, товсте чудове молоко змінювалось у синяву вапняну воду. Може з часом я була б виловила людину і місце цієї перерібки. Натомість вирішила я, що розпускання молока непотрібне і зажадала його менше, але не розпускане. До розпускання я казала собі варити окремо мучку, грисік і розчин цукру за рецептами поданими в книжках, Зажадала я теж соків з городовини. Усе це на диво радо і згідливо мені давали з кухні.

У яслах я визначила на кожну дитину призначену кількість і якість. Не за старим шабльоном, а за вагою і віком. І що сталось? Величезна буча. Першого дня жінки мої розпорядження прийняли мовчки. Другого вибухнув бунт і буря, що примусило мене вернутись до старого способу годування. А це діялось так:

Досі, чи дитині було два тижні чи пів року вона діставала на себе повну пляшку молока. Як не доїла, то ввечорі з’їла це мати. Тепер прийшло на раз дві-три ложки (в обчисленні на грами) що три години і оце тицяючи мені таку дрібку харчу під ніс, матері кричали — то моїй дитині лиш стільки харчів? Ви хочете її заголодити, ви хочете її вбити! Чого там не кричалося! Аж гидко було слухати. Всілякі пояснення не вели до мети. Що молоко було нерозводнене — не вірили. Мушу сказати, що не вірила і я. Молоко було далеко не похоже на те, що я бачила в кухні. Та банда ошуканців давала те саме, що досі тільки в значно меншій кількості. Оглянувши молоко, я теж подумала, що жінки праві і що діти голодуватимуть на такій відживі. Разом з бунтом проти такого способу харчування заходив бунт і проти вітамінів. Мовляв цей сік спричинює пронос. Замість дати його дітям — вилили до каналу.

Проти усіх моїх зусиль недовірливі матері стояли твердим муром. Той мур я помітила зразу ж і, як я вище згадала, я сподівалась, що Таня допоможе мені його розбити. Далі через Катю й Улю, а ще більше через мої успіхи в ділянці охорони здоров’я матерів і дітей я надіялась здобути їхнє довір’я. Думаю, що помимо всього, я була б це зробила, якби мені довелось працювати довше.

Та тим часом було так. Зразу ж я взялась за боротьбу з цим муром неохоти і недовір’я. Щодня в полудень чи ввечорі я скликала мітинг, пояснювала свої розпорядження, просила, щоб ставили свої побажання і домагання. На лайку і крик я відповідала прихильно і переконливо. Повне недовір’я поволі стало робити місце холодній стриманості. Моя українська, галицька мова насторожувала їх проти мене. Вони ставились до галичан за більшовицькими поглядами, як до ворогів трудящих, німецьких наймитів і як ви хочете. Самі завжди яскраво підкреслювали своє радянське становище і приналежність. Це було вже те третє покоління, що забуло чи не знало кривд, яких Україна зазнала від більшевиків. Це була молодь вихована в комсомолі і колгоспах, що не знала нічого іншого і сліпо вірила словам пропаганди. Навіть не переконувало її достатнє й культурне життя на заході. Навіть те, що приїхавши сюди на «каторжну роботу» майже босі й обідрані, вони одягнулись в гарний одяг, шовкові панчішки і зробили собі «перманентну». Це все собі, а те, що там свої, а тут чужі — вороги й експлуататори трудящих, знову собі. Мене зачислювали до «них» — ворогів, бож платила лікареві дирекція. Щоправда платила вона і їм, та воно якось інакше.

Зараз же, на перших сходинах, я більшовицьким звичаєм розказала їм про себе: мовляв і мене примусом дали тут на працю. Але ж я дочка одного з ними народу і в мене немає інших бажань, як служити йому: їхнім дітям і принести їм здоров’я, покращення долі, наскільки зможу. Цю мою заяву зустріли тупою мовчанкою. Ні один усміх, ні одне привітне слово.

До гострих зударів між мною і «масою» приходило декілька разів. Зараз же в перші дні я розпорядила в полудневій порі вітрити ясла. Тірольське прекрасне, яскраве й тепле сонце гріло так, що можна було роздягненому вигріватись, хоча був початок лютого. Бліді дитячі личка аж просили його. Одначе вікна було по можности примкнено, а дітей дбайливо позакривано. Випадок хотів, щоб наступного дня прийшла зміна погоди, щось одне-друге дитя дістало простуду чи кашлянуло. В полудень мами заявили мені, що не дозволять відчинити вікно, мовляв, діти простуджуються. Я говорила про вартість сонця і свіжого повітря, та даремно: ключ до вікон пропав, нічим іх відкрити. Я зажадала, щоб ключ до завтра знайшовся, зате погоджуюсь сьогодні не вітрити, бо немає й так сонця. Завтра справді ключ знайшовся, але післязавтра зник остаточно і не помогли погрози про те навіть, що я піду до дирекції і скажу карати винуватих. Заявили: йдіть ви й так з ними, а не з нами, а діти не ваші, а наші, вам до них байдуже, як би і всі повмирали. А ми матері не дамо. Були як самки, як нерозумні звірі. Були то жінки що їх опановував материнський інстинкт, зовсім тваринний без крихітки розуму й надуми. Найпервісніше материнство. І були то разом жінки, яких якась сила тримала в темноті, завзятті й ненависті до всього, що з заходу. Я думала, що не довіряють тільки мені. Будучи в Іннсбруку зайшла до української книгарні і купила книжечку Ганьківського «Мати і немовля». Один примірник для Тані і другий для них. На радощах увійшла я в гуртожиток і вручила їм та просила читати голосно ввечорі по роботі. Того дня вони зійшлись, але заявили, що жодна з них не вміє читати по-українському. Тож читала Таня сама.

Наступного вечора, як тільки Таня розгорнула книжку, зачали хором співати й не допустили її до слова. Таке повторилось ще два вечори. Тоді я прийшла до них і гостро домагалась читання, пояснюючи, яка користь з книжки. На те оця товста, з насупленими бровами, Наташа, заявила:

— Наші мами повиховували по десяткові дітей і не читали нічого. Не хочемо й ми.

Я пояснювала про велику смертність і захворювання дітей. На те відповіла:

— Брехня. Я он яка виховалась. І без книжок. І вобще противні нам ваші книжки. Я ще вас навчила б як ховати дитину, не ви мене з ваших книжок.

Довелось і на цьому відтинкові поступитися…

А книжку я залишила поліжницям. Вони з нудьги прочитували.

Але було боляче. Було тяжко й гірко від їхньої тупої, як не ненависти, то неохоти. Були то такі самі люди, що Вересаєву [7] погрожували смертю. Тепер я стала розуміти книжку, яку читала яких двадцять літ тому. Що тепер жінки вилили вітаміни до каналу — то ще був малий промах.

Серед них визначалося троє. Худощава, така нервова Валя, яку я зустріла першого дня на станції: то був чорт, що своїм лайливим язиком піднімав усі ясла. Потім товста червонощока Наташа, з насупленими бровами. І Поліна, несповна розуму та зате спроможна вносити заколот. Від них ніколи не було спокою в цьому домі кари Господньої.