У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги без TXT) 📗
Виходячи з цього, вільно буде зауважити, що таке заповнення лякун в історії літератури, яке офіційною наукою сприймається за «антиукраїнство» або «культурний імперіалізм», насправді має подекуди національний характер. У зацікавленні архаїчними фігурами, які досліджують вищезгадані «феміністки», проглядає насамперед «ментальність», а не пізніша «традиція». А саме — приязнь до «позаконтекстуального», «упослідженого», «окраїнного». «За всіма ознаками він типовий марґінал», — визначається С. Павличко щодо постаті А. Кримського. «В українському літературному просторі місце Ольги Кобилянської типово марґінальне», — підтверджує Т. Гундорова причину свого зацікавлення «феміністичними» студіями.
Тож феномен «родинности» щодо досліджуваного матеріялу, актуалізований у вітчизняному «феміністичному» літературознавстві, обумовлений тим, цей самий матеріял потрапляв до авторок через родинні, сублімаційні канали. «Мої героїні — Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся», — згадувала С. Павличко, акцентуючи на значенні тієї останньої: «Її вплив на нас я тільки зараз до кінця усвідомила, коли бабці не стало». «Леся — це дуже інтимно, це дуже родинно для мене», — також погоджується Н. Зборовська, присвячуючи свою книжку про Л. Українку «світлій пам’яті моєї бабусі Лесі Глоби».
Більше того, у випадку з вищезгаданими писаннями не лише біографія досліджуваного мистця, але й життя самого дослідника стає за модель опису. «У мене багато дитячих фантазій було пов’язано з тим, що Леся Українка якоюсь мірою причетна до моєї родини», — завважує Н. Зборовська. Про «родинні» особливості критеріїв уже власного відбору в читанні пише С. Павличко: «Десь у шістдесятих мій батько був в Америці й привіз звідтам до триста книжок… Мені було років десять. Коли я підросла, почала їх читати».
Загалом така позиція донедавна була неуявленна для офіційного літературознавства, і лише одиниці, досягши номенклятурно-службових висот, наважувались писати свою власну, «живу» історію української історії та культури. Через це будь-які інновації вільно потрактувати за феномен наукового снобізму. «Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської й американської літератур… Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою», — зазначає С. Павличко. «Я давно мріяла написати про Ольгу Кобилянську… та змогла зробити це лише завдяки тому, що в Україні з’явилася феміністична критика, а мені пощастило працювати в бібліотеках університетських центрів Північної Америки», — визнає Т. Гундорова. При цьому слід завважити, що іноді навіть приклад обраних сучасними дослідницями об’єктів досліду виправдовує їхнє тривале мовчання в колі офіційної науки, адже, як нагадує Т. Гундорова, «Кобилянська починала писати німецькою мовою і лише згодом перейшла на українську», тож мовний вибір письменниці «можна розглядати як парадигму, що відбиває національну, культурну і ґендерну самоідентифікацію». Натомість С. Павличко так само констатує: «Питання про можливі флюїди з боку російського літературного життя на тематику Кримського видається цілком правомірним».
З цього приводу варто зазначити, як при «живому» портретуванні історії її дослідник завжди потрапляє у жанрову пастку, чиї закони невблаганні: завжди зображений Інший. І ця дистанція виявляється нездоланною — ані з точки зору «родинности», ані з позиції офіційного літературознавства, яке підстеляє під власні гіпотези обов’язкову компенсаторну соломку розумувань про «хворість Лесиного покоління». Втім, саме у випадку з «живим», але неофіційним дослідженням української історії ми маємо справу з принциповою установкою на зруйнування згаданої жанрової дистанції. Екстаз письма виявляється суттєвішим за історичність чи літературність.
Портрет Оксани. Художник В. Седляр. 1926—1927 роки
Жіночий портрет. Художник І. Падалка. 1920 рік
Молочниця. Художник М. Бойчук. 1921—1922 роки
Жінки біля яблуні. Художник Т. Бойчук. 1920 рік
Зима. Художник О. Мурашко. 1905 рік
Праля. Художник О. Мурашко. 1914 рік
Сонячні плями. Портрет Жоржа Мурашка. Художник О. Мурашко. 1908 рік
Міст Севр. Художник О. Екстер. 1912 рік
Жінка перед люстром. Художник О. Архипенко. 1916 рік
У будуарі перед люстром. Художник О. Архипенко. 1915 рік
Вікно. Художник В. Єрмілов. 1922 рік
Портрет художника О. Почтенного. Картина В. Єрмілова. 1924 рік
Городи. Художник Б. Косарєв. 1919 рік
Жили три брати. Художник Б. Косарєв. 1918 рік
Пара. Художник Б. Косарєв. 1920 рік
Вілла і Лісовик. Художник Б. Косарєв. 19І8 рік
Вісім дівок, один я. Художник Б. Косарєв. 1923 рік
Карусель. Художник Д. Бурлюк. 1920 рік
Обкладинка часопису «Літературний ярмарок». 1929 рік
Рекламний плякат «Північний експрес». Художник А. Касандр. 1927 рік
Проєкт обкладинки часопису «Аванґард». Художник В. Єрмілов. 1929 рік
Обкладинка часопису «Аванґард». 1929 рік
Обкладинка часопису «Вапліте». 1926 рік
Обкладинка книги Олега Ільницького «Український футуризм (1914—1930)»
Обкладинка часопису «Театруда». 1917 рік
