Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Настала моя черга дивуватися:
– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!
– Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.
Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.
– Тоді ходімо, – сказав він, задоволений моєю реакцією.
– Просто зараз?
– Навіщо відкладати?
– Музей зачинений!
Він урочисто показав мені в’язку ключів:
– Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, – там Сцілла, тут Харібда… Але ти ж не боягузка, правда?
Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.
Сем спробував ключ до балконних дверей – не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.
Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:
– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.
Я вийшла під небо – та так і зупинилася.
Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…
– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.
Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?
Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.
– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.
– Ні.
– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.
– Знатиму.
Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…
– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.
– Правда?!
– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…
У його голосі мені почулася заздрість.
– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.
– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.
– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав він замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…
І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.
– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.
– Привіт, ти чого не дзвониш?
– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…
– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…
– Зроблю, мамо. Як у тебе?
– Усе добре… На добраніч!
– На добраніч.
Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.
– Ти не злися на неї, – сказав Сем.
– Чого ти вирішив, що я злюся?
– Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.
– Я не злюся.
– І правильно.
Щось у його голосі змусило мене насторожитися:
– А твоя мама…
– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.
Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.
– А батько?
– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…
– Що значить «здається»?!
– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?
Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?
– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.
З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.
– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…
Я потягнулася до амулета – і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:
– Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє…
Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, – страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…
У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.
На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.
– Алло.
– Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.
– Так…
– Я Міша. Ви мені залишили свій номер…
Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.
Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.
– Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…
– Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.
Розділ сьомий
Міша
На останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:
– Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш – Тінь заникалась і вийде тільки завтра.
– А якщо не вийде?
– Та де вона дінеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва – то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.
У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:
– Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…
