Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Я побачила його – і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.
Але тут він мене помітив – і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку… Може, я досі сплю?!
– Ти не спиш і не звихнулася, – сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. – На.
Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.
Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним…
– Бери, – сказав він уже роздратовано. – Це ж твоє, чого ти гальмуєш?
Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні…
В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!
Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом – яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче – величезну нору метро…
Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки – не Інструкторові! – стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню… І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.
– Поздоровляю, – сказав Інструктор без найменшої врочистості в голосі. – Ти посвячена й бачиш те, що приховано від інших.
– Тоді давайте мені дві таблетки.
– Що?
– Ну, дві таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону…
Він подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню… і дістав дві таблетки:
– Ось.
Потім побачив моє лице й трохи змилостивився:
– Узагалі-то червона – це льодяник від горла, а синя – родзинки в шоколаді… Ти в порядку?
Хороше питання.
– Гаразд, – він посуворішав. – Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний інструктаж проведено. Тепер іди додому – там лихо.
Розділ другий
Настя
Настя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!
Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського – невідкоркована. Настя валялася на ліжку – почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.
– Що він зробив?! – крикнула я з порога. – Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?
Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:
– У нас усе було добре… я його хотіла з бать… з батьками познайо…
Вона заридала з новою силою:
– Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І…
– І що?
– І не прийшов!
Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» – істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема – я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю…
Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.
Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного – справжнім.
Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри – вогненні мошки. Кімната була наповнена… ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова – це літак на злеті, підлога – земля далеко внизу, а стіл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики…
Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні… кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…
І насилу стрималася, щоб не завищати.
Лице моєї сусідки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені…
Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:
– Виродок! Зрадник! Покинув!
Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:
– Стривай, може, з ним щось сталося…
– Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!
Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.
– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!
Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!
Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока…
Що мені робити?
Звичайна урна стояла коло порожньої лави. Стискаючи в долоні ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…
Срібна фігурка глухо дзенькнула об залізне дно. Ноги в мене підкосилися. Я опустилася на лаву.
Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смітник. Хай це буде любов чи надія, чи раптова зміна – відмовся й сховайся в свою буденність. Хай вогненні мошки літають над свічкою, хай земля здається прозорою до самісіньких глибин, хай люди світяться зсередини барвистими вогнями… Відмовся від дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважає, лякає, мучить, відмовся…
Я встала і відійшла. Потім повернулася. Пішла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як він дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсім порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, сині використані бахіли, коробку з-під сигарет…
Я відкинула спершу одну картонку. Потім другу. Я поралася в смітті однією рукою, підсвічуючи собі телефоном, розуміючи з кожною секундою дедалі ясніше: кулона тут нема. Я ж відмовилася від нього, правильно? От він і пішов, образився на мене, визнав недостойною…
Гримнув дзвінком телефон, я і його ледь не впустила в урну.
– Даша? Ти що робиш?
Я рилася в урні з вправністю професійного бомжа, але не була готова сповістити про це мамі. На щастя, вона й не чекала відповіді.
– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!
– Наче вже й сплю, – промимрила я впівголоса. – Прокинутися б…
– Це тому, що ти недосипляєш! Пізно лягаєш!
