Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Зараз їх добре не засмажиш, це забере цілу ніч, — пролунав голос.

Берт подумав, що то голос Вільяма.

— Не починай сперечатися знову, Віллі, — сказав він, — інакше це таки справді забере цілу ніч.

— А хто сперечається? — озвався Вільям, який подумав, що то говорив Берт.

— Ти сперечаєшся, — сказав Берт.

— Ти брехло! — вигукнув Вільям, і суперечка розгорілася знову. Урешті-решт було вирішено дрібно їх покришити і зварити. Тож тролі дістали великий чорний казан і видобули ножі.

— Добре їх не звариш! У нас немає води, а до джерела йти далеко, і взагалі... — знову пролунав голос.

Берт і Вільям подумали, що то голос Тома.

— Замовкни! — загорлали вони. Бо ми так ніколи не закінчимо. А скажеш іще хоч слово — сам підеш по воду.

— Сам замовкни! — буркнув Том, який думав, що то голос Вілья-ма. — Хто тут сперечається, крім тебе, хотів би я знати?!

— Ти бовдур, — сказав Вільям.

— Сам бовдур! — огризнувся Том.

І так суперечка розгорілася знову, ще гарячіше, ніж до того, аж нарешті вони вирішили посідати на лантухи, один по одному, і розчавити ґномів, а зварити іншим разом.

— На кого ми сядемо першого? — пролунав той самий голос.

— Краще сядьмо спершу на останнього хлопця, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око.

Берт подумав, що говорив Том.

— Не говори сам із собою! — сказав Том. — А якщо хочеш сісти на останнього, то сядь на нього. Котрий це?

— Той, котрий у жовтих панчохах, — сказав Берт.

— Дурниці, той, котрий у сірих панчохах, — заперечив голос, подібний до Вільямового.

— Я певен, що вони були жовті, — сказав Берт.

— Авжеж, жовті, — погодився Вільям.

— Тоді чого ж ти кажеш, що вони були сірі? — не відступав Берт.

— Я не казав. Це Том.

— Я цього не казав! — буркнув Том. — Це ти.

— Один супроти двох, отож стуліть пельки! — прикрикнув на них Берт.

— З ким ти балакаєш? — запитав Вільям.

— Та припини вже! — загорлали Том і Берт разом. — Ніч минає, скоро світатиме. Треба з цим кінчати!

— Світанок настигне вас — і скам’янієте ви! — пролунав голос подібний до Вільямового.

Але це був не його голос. Бо саме тієї хвилини на пагорбі розвиднілося й у гіллі знявся гучний щебет. Вільям не озивався — він застиг, обернений на камінь тієї самої миті, коли нахилявся; а Берт і Том заклякли, наче скелі, в той момент, коли дивилися на нього. Так вони стоять і донині, самі-самісінькі, якщо на них не сідають пташки; адже тролі, як ви, можливо, знаєте, мусять ховатися під землю до сходу сонця, бо інакше вони знову перетворяться на брили гірської породи, з якої їх було створено, — й уже ніколи не зрушать із місця. Ось що трапилося з Бертом, Томом і Вільямом.

— Чудово! — сказав Ґандальф, вийшовши з-за дерева і допомігши Більбо злізти з тернового куща.

Тепер Більбо все зрозумів. То був голос чарівника, голос, який спонукав тролів сперечатись і сваритись, доки не настав світанок і не покінчив із ними.

Далі треба було порозв’язувати лантухи і визволити ґномів. Вони майже позадихались і були дуже роздратовані: їм зовсім не подобалося лежати, слухаючи, як тролі планують їх засмажити, розчавити чи покришити. Вони двічі поспіль вислухали звіт Більбо про все, що з ним трапилось, і щойно тоді вгамувалися.

— Невдалий час, аби практикуватись у дрібних крадіжках і обчищати кишені, — процідив Бомбур, — тим паче тоді, коли все, що нам треба, — це вогонь і їжа!

— І саме цього тобі нізащо не вдалося б дістати в цих хлопців без бою, — відповів йому Ґандальф. — Так чи інак, а зараз ви марнуєте час. Хіба вам не зрозуміло, що десь поблизу у тролів мусить бути печера чи землянка, щоб ховатися там від сонця? Нам треба до неї зазирнути!

Вони роззирнулися довкола і невдовзі знайшли сліди тролівських кам’яних черевиків, які вели кудись за дерева. Вони попрямували цими слідами на вершину пагорба і там натрапили на сховані в чагарях великі кам’яні двері, що провадили до печери. Але вони не могли їх відчинити, навіть навалившись усі гуртом, — тоді як Ґандальф випробовував різноманітні заклинання.

— Може, це придасться? — спитав Більбо, коли вони вже не на жарт натомились і розсердились. — Я знайшов це на тому місці, де билися тролі. — І він показав велетенського ключа — хоча Вільямові, без сумніву, він здавався дуже маленьким і потайним. Напевно, ключ випав із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.

— То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? — закричали ґноми.

Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину. Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно — від мосяжних ґудзиків до наповнених золотими монетами горщиків, що стояли в кутку. Там також було багато одежі, розвішаної по стінах (замалої для тролів — боюсь, вона належала їхнім жертвам), — і серед усього цього висіло кілька мечів найрізноманітніших типів, форм і розмірів. Два з них привернули їхню особливу увагу ошатними піхвами і всипаними самоцвітами руків’ями.

Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.

— Здається, це добра зброя, — промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. — їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.

— Ходімо подалі від цього страшного смороду! — не витримав Філі.

Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них був і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.

Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, проказуючи над ними силу-силенну замовлянь — на той випадок, якщо матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.

— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.

— Аби подивитись уперед, — відповів той.

— А чому повернувся в такий слушний час?

— Аби озирнутися назад, — була відповідь.

— Так-так, — сказав Торін, — але чи не можна зрозуміліше?

— Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною і важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.

— А де це? — спитав Більбо.

— Не перебивай! — сказав Ґандальф. — Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Ельронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!

— Ми тобі дуже вдячні! — сказав Торін.

III

Короткий перепочинок

Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, — ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько — скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, і їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках — майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння і пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори — один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.