Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Перед Павлом з’явилася постать. Космонавт здригнувся. Нарешті. Але як несподівано, таємниче. До болю в очах вдивлявся в риси марсіанина, шукав відмінності і схожості, розкривав розум свій, серце своє назустріч розуму іншого світу. І дивувався. Чим далі, тим більше…
Перед ним стояв земний юнак. Високий, стрункий, худорлявий, синьоокий. Біле волосся хвилями спадає на високе чоло. Погляд глибокий, мудрий, бездонний. Міцно зімкнуті уста. Тонкі гармонійні руки. Вони простягаються вперед, ніжно торкаються плеча і грудей гостя. Ніби блискавиця пронизує Павла. Але йому приємно.
— Ти знову вернувся, — каже марсіанин. — Ти мужній син космосу.
— Ти знаєш мене? — дивується Павло.
— Ми рятували тебе перший раз, — усміхнувся марсіанин. — Ти розбився. І твій корабель. Нам довелося багато відновлювати…
— І… мене? — з острахом запитав космонавт.
— І тебе. Тіло твоє, — спокійно сказав господар. — А хіба ми щось зробили не так? Хіба ти відчув, що ти став не таким? Значить, ми невдало провели операцію відтворення!.. Жаль!
— Ні, — приголомшено сказав Павло. — Все добре. Але мені незвично. Дивно.
— А, — усміхнувся марсіанин. — Це інша справа. Подив — не страшно. У космосі безліч див. Без кінця. Для мужніх синів — скарби невичерпні.
Павло все ще не вірить. Дивиться на свої руки, на руки господаря нового світу, озирається на безмежний простір. Марсіанин ледве помітно хитає головою.
— Тебе дивує, що я схожий на людину Землі. Я правильно зрозумів твій подив? Я відповім. Ми не схожі на вас. Зовсім не схожі. Фізично. А внутрішньо — ми брати. Брати по розуму. Це тобі ясно?
— А чому ж?
— Чому я такий, як ти? Ми вміємо міняти зовнішню форму. Відповідно до того, з ким встановлюємо контакт…
— А мова?
— Он як? Ти ще не розумієш, що ми сприймаємо не зовнішній символ поняття, а його ядро — імпульс думки? У вас на Землі безліч мов. Ми знаємо. Це примітивна, але закономірна ступінь. Наступна ступінь — всерозуміння. Ви зможете єднатися з будь-якими цивілізаціями, хоч і говорите на різних мовах…
— У всій Безмежності? — засумнівався Павло.
— Ні. Ні, не у всій. Є такі ступені еволюції, які недоступні нам. Ми — діти єдиної системи. Тому наші шляхи спільні.
Марсіанин лагідно усміхається, бере Павла за руку.
— Ти справжній землянин. Ненаситний, як всі вони. Спочатку здивувався, а потім бажаєш одразу пізнати все. До безмежності…
Павло винувато усміхається. Господар Фобоса схвально дивиться на нього.
— Я кажу це з похвалою. Перед людством Землі — прекрасна путь. Якщо воно об’єднається і вибере її… А тепер ходімо. Тобі я відкрию багато. Для мужності нема таємниць. Ти будеш знати минуле Марса. Ти будеш знати його сучасне. І ти почуєш про велику трагедію тих, до кого ти прибув у гості…
Павло не розуміє. Він дивиться на марсіанина, дивується. Як? Така мудра, прекрасна істота говорить про якусь трагедію?
Господар веде Павла вперед. Зникають поле, небо, хліба. Все це так несподівано, що космонавт з острахом застигає на місці. Але потім, опанувавши себе, з тривогою заходить до гігантської зали. Лунає тонка мелодія, хвилюється кров, наростає відчуття майбутніх, нечуваних раніше тайн. Свідомість стрімко розширюється, готується зійти на нові, неосяжні ступені Пізнання…
4
Свідомість Павла ніби розділилася. Одна половина — земна — завмерла, причаїлася, вражена грандіозністю зустрітого, побаченого, почутого. А інша — новонароджена, могутня, тріумфуюча — з радістю вбирала в себе потік явищ і понять нового світу. І здавалося космонавту, що це вже відомо йому, що він не відкрив новий, невідомий раніше світ, а тільки повернувся до нього, на свою суджену дорогу.
Він зустрів ще кількох марсіан, схожих на першого. Вони стримано і ласкаво привітали людину Землі, але не затримувались довго біля нього. Павло не здивувався такому прийому. Навпаки, це було приємно, закономірно. Напевно, ці істоти вже пізнали нескінченні глибини Світобудови, бачили мільярди різних людей. І для них кожен новий космонавт — звичайний гість, а не причина для сенсацій… Перший марсіанин — ім’я його було Сана, що значило Вічний Мандрівник, — повністю прийняв на себе обов’язки гіда. Він пояснював Павлові все, що той хотів, заповнював його ненаситну свідомість лавиною нових фактів і знань. Але одразу попередив:
— Наш корабель, який ви називаєте Фобос, раджу особливо не вивчати. Він настільки однорідний з вашої точки зору, що цікавим не буде. Це своєрідна істота… Ти здивувався? Я правильно сказав… Істота. Не біологічна, а створена нами. Ти поки що не зрозумієш. Вона живе, розвивається, мислить. Але вона невіддільна від нас, своїх творців. І завдання її теж невіддільні від наших завдань. Ви на Землі мрієте вивчати Фобос і Деймос, здобути тут скарби марсіанської цивілізації. Це думка дитяча, наївна. Вона ігнорує неспівмірність цивілізацій, розділених міріадами років. Але ще кілька слів про наші кораблі-істоти. Вони мають практично недосяжні програми. Кожне наше бажання виконується. Розуміється — еволюційне бажання. Завдання, що суперечать прогресу і благу Космосу, не буде виконане…
Павло зітхнув, засміявся.
— Чого ти? — здивувався Сана. — Ага. Вже впіймав твою думку. Ти б хотів, щоб так було на Землі. Що ж, я згоден з тобою. Ми сумуємо, що Земля розділена і хаотична. А тепер я готовий розповісти тобі все. Все, що можна…
— А хіба можна не все? — зацікавився Павло.
Сана усміхнувся.
— Далеко не все. Ти ще не знаєш закону Космосу. Ріст свідомості — справа самого індивідуума. Здобуте іншим — не стане органічним надбанням. Людям вищих планет не варто передавати істотам молодших цивілізацій знань, які не відповідають їхньому рівню…
— Розумію, — сказав Павло.
Він оглянувся. Навколо вібрували, переливалися фіолетовим сяйвом примарні стіни приміщення. Він похитав головою. Незвично, дивно, тривожно. Ніби у сні. Так і здається, що ось прокинешся, поглянеш навколо… побачиш рідний ліс, почуєш дзвін сосен, шум дубів, майво ласкавих віток беріз…
І так сталося. Зникли стіни, крило променів змело фіолетові барви. Десь далеко затьохкав соловей, над головами Павла і Сана зашуміла густа крона дерев.
Марсіанин схвально кивнув.
— Ти зрозумів. Тепер знаєш, що Фобос і Деймос — це ми самі. Наша думка невіддільна від дійсності. Що ж — сідаймо, як у вас на Землі. Так буде звичніше, простіше. Вважай, що я не чужий житель, а твій товариш, друг. Та воно так і є. Недалеко від істини.
Павло вже нічому не дивувався. Він засипав Сана потоком запитань, ніби боявся, що не вистачить часу на все.
— А крім Марса і Землі, ще які-небудь планети заселені в системі Сонця?
— Майже всі, — спокійно відповів Сана.
— Навіть Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун?
— Не навіть, а на них дуже високі еволюції.
— Розумію. Не в наших планах.
— І в наших, і не в наших. Кожна планета, кожен центр сили і матерії — є центр життя. Життя істот Землі чи наше життя — лише одна з безконечних форм неосяжного проявлення життя. Навіть на Сонці є життя. Власне, саме Сонце є результат великого життя…
— Не розумію…
— Більше не можу сказати. То справа нашої науки. Можу лише сказати, що ваші уявлення про Сонце і зірки, як про кулі газу, ненаукові, неістинні…
— Але ж дослідження показують…
— Знаю. Нічого складного. Сонце в своєму польоті через простір проходить через хмари газів і пилу, розтоплює їх і оточує себе розпеченим факелом фотосфери та протуберанців. Справжнього Сонця ви не знаєте… Воно незрівнянно складніше і простіше, ніж ви гадали…
— Ти говориш, Сана, що всі планети заселені. Чому ж нема безперервного обміну? Чому ви або люди Венери не відвідують нас?
— Ти зрозумієш все. По-перше, і ми, і люди Венери чи Юпітера не один раз відвідували вас. І допомагали вам. І досі бувають на вашій планеті. Але не так, як ви гадаєте. Не в ваших уявленнях…
— Як же?
— Не все одразу. Це космічні істини. Ви повинні піднятись до них. Потім, потім, друже з планети Земля…
