Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗

— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.

— Аби подивитись уперед, — відповів той.

— А чому повернувся в такий слушний час?

— Аби озирнутися назад, — була відповідь.

— Так-так, — сказав Торін, — але чи не можна зрозуміліше?

— Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною і важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.

— А де це? — спитав Більбо.

— Не перебивай! — сказав Ґандальф. — Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Ельронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!

— Ми тобі дуже вдячні! — сказав Торін.

РОЗДІЛ III

КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК

Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, – ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько – скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, і їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках – майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння і пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори – один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.

— То це та сама Гора? — спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.

— Звісно, ні, — відповів Балін. — Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.

— Ох! — видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника… І не востаннє!

Тепер шлях указував Ґандальф.

— Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, — казав він. — Передусім нам потрібна їжа, потім – відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все з початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).

Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:

— Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Ельронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.

Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як на словах. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору – до підніжжя найближчої гори, – широкий терен барви вересу і розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.

Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.

Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.

Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків – і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища – так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.

— Ось ми нарешті й прийшли! — вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.

Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.

Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті вибралися на широку галявину неподалік від берегів потоку.

«Гммм! Здається, запахло ельфами!» — подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів – чи то пісня, чи то сміх: