Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина (список книг txt) 📗
Через пару неділь після похорону подвір’я Домницьких стало заростати травою, бо в цю пору всяке зілля несамовито росте вгору. Яношик повивозив усе, що було вартніше: килими, обруси, срібний посуд, перини, подушки, одежу. Вивіз і книжки, що теж вартували чимало.І всю худобину, окрім кількох коней, що збирався продати тут, в Журавному. Та все ще лишалося чимало добра, і за ним мали наглядати слуги Домницького Петро й Осип, найдосвідченіші й найчесніші.Пан Миколай сам їх рекомендував. Бо маршалка Боніфація і слід пропав, з того дня, як вмер дідич. Яношик ще не знав, що буде робити з маєтком. Кортіло йому усе продати, але не пасувало так скоро. Тим часом, майже щонеділі, після служби в костелі приїжджав на оглядини. І щосуботи Петро з Осипом косили траву, а де не могли попхати косу, виривали кропиву й лопухи роками. А вже до наступної суботи було, ніби не кошено. Трава заволоділа дахом, підривала фундамент. «Се через дощі», — втішав себе Петро, гамуючи страх. Пивниця була замкнена, ключі мав тепер новий дідич, але в ній відчувався якийсь рух. «Щурі», — знову втішав себе Петро. У нього тепер часто сіпалася повіка на лівому оці. Зрештою, ніколи не жив отак, у порожньому домі, без людей.
Косячи траву Петро згубив мідного хрестика. Перетерлася сириця. Він зладив собі новий з двох патичків, а через два дні помітив, ніби щось лоскоче його на грудях, й побачив, що дерево пустило дрібні як павутина корінці.Мусив стратитися й купити собі залізного хрестика. Хоч дерев’яний є справжнішим, бо ж не на мідному й не на залізному хресті розіп’яли Спасителя, а на дерев’яному.
Не мав з ким поділитися своїми страхами. Найліпше було б висповідатися у священика. Але в свого, не чужого. За цим мусив їхати через Дністер. І поїде, як буде мати час. Лишити двір на самого Осипа він не хотів. Мало що може статись. Та й Осип геть вдурів: мало не кожної ночі бігав до вдови Грицихи, про яку казали, ніби вона зчарувала свого старого мужа на смерть, і вертався зрана зморений, як кінь після оранки. Та й потім цілий день дрімав. Петро не мав нічого проти того, бо молодий здоровий хлоп має свої потреби. Навіть трохи завидів йому: у жіночих обіймах забуваються всі страхи. Татари колись вивезли з села дівчину Петра, з якою хотів оженитися. Був він з-під Галича. Тепер замість села рівне поле. Тож Петро не мав до чого вертатися, і до кого. Сподівався вислужитися в нового дідича, купити трохи грунту, поставити хату, а там вже й господиню собі привести.
Та якби він знав, яку ціну має за це заплатити, днюючи й ночуючи в порожньому обійсті, де чути як коріння розриває землю, де в пивниці ночами дуднить, і звідти просочується зеленувате світло, то ліпше було б йому стати волоцюгою, втікти подалі чи найнятися до іншого дідича. Але пізно. Не помагала й свячена вода, якою Петро кропив усе, що здавалось йому якимись не таким. Раз вони під вечір сиділи з Осипом на ганку й дивились на пустку, на отворені двері конюшні, де залишився один лише старий кінь, на якому можна було поїхати до дідича й дати знати, коли щось станеться особливе. Тепер кінь скубав траву в садку, де вже висіли на гіллі маленькі зелені яблучка, що не набули ще жодного смаку, й такі самі, тверді як камінь, грушки. І ось що сказав Осип Петрові:
— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.
— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.
— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?
І помовчавши, додав тихше:
— Таке місце…Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.
— Кому не заважати?
— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися…
— То твоя чарівниця сказала?
Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:
— Хіба любити все живе — дерева, квіти, воду — се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол.І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.
Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову. А Осип провадив далі:
— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.
Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:
— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?
— Не знаю, — зітхнув Осип. — Але вони знають.
— Хто вони?
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі.А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.
— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. — Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? «Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону» Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.
— Ба! — засміявся Осип. — Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.
На се Петро не знав, що відповісти. Не міг розділити в собі тих двох розумів. А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.
…Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота — микати траву та догоджати старому коневі Сивульку. Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло. Шкода було лишати їх на погибель. Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день. Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища. Куди самі собі побажають. То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками. Але ні Петро, ні Осип не воювали. Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.
За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.
Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда, але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так — не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.
— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла. Хоч би гриб догори не поліз.
І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого. Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.
Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:
- Єзус, що за…
Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері.Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.