Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

«Там, унизу, триває літо, — думав Більбо, — саме час косовиці та пікніків. Якщо ми й далі посуватимемося з такою швидкістю, то минуть і жнива, і збір ожини, перш ніж ми бодай почнемо спускатися з гори».

Інші снували такі самі похмурі думки, хоча коли вони прощалися з Ельрондом, сповнені високих сподівань літневого ранку, то радісно говорили про перехід через гори і про те, як швидко вони поскачуть далі. Кожен уявляв, як вони досягнуть потайних дверей Самотньої Гори, — можливо, саме в останній місяць осені, — «і, можливо, це буде саме в Дарінів день», — мріяли вони. Лише Ґандальф хитав головою і не казав нічого. Ґноми не проходили цим шляхом багато років, а він проходив — і знав, як зло й усілякі небезпеки зросли і розквітли в Дикому Краї, відколи дракони вижили з тих місць людей, а ґобліни таємно від усіх розселилися там після битви в копальнях Морії. Навіть шляхетні задуми таких мудрих чарівників, як Ґандальф, і таких добрих друзів, як Ельронд, часом заходять у безвихідь, коли ви прямуєте назустріч небезпечним пригодам на узграниччі Дикого Краю; і Ґандальф був надто мудрим чарівником, аби не знати цього.

Він знав, що будь-якої миті може трапитися будь-яка несподіванка, і ледве чи сподівався, що їм вдасться без моторошних пригод подолати оті високі гори з самотніми шпилями та долини, де не править жоден король. Ні, аж ніяк. Усе було добре, доки одного дня не грянула гроза. Ви знаєте, який це жах — справжня велика гроза на рівнині чи в долині, особливо коли зустрічаються і зударяються дві грозові хмари. Але ще більший жах — грім і блискавка вночі у горах, коли буревії налітають зі сходу та з заходу і розпочинають війну. Блискавки розбиваються об шпилі, скелі розколюються, могутні удари грому стрясають повітря та закочуються, гуркочучи, в кожну печеру й западину, а темрява наповнюється гуркотом, який поглинає всі інші звуки, і раптовими спалахами.

Більбо ніколи не бачив і не уявляв собі нічого подібного. Гроза застала їх високо в горах на вузькому майданчику, по один бік якого відкривалася страшна прірва з імлистою долиною внизу. Там вони заночували, притулившись під навислою скелею, і Більбо лежав, загорнувшись у ковдру, і тремтів з ніг до голови. Коли він визирав звідти при спалахах блискавки, то бачив, що по цілій долині розбрелися кам’яні велети, які жбурляли один одному і ловили скелі, ніби для забави, а потім закидали їх у морок — і вони гупали поміж деревами далеко внизу або з тріском розколювалися на дрібні уламки. Тоді знявся вітер, полив дощ, і вітер шмагав дощем та градом навсібіч, так що нависла скеля вже не давала прихистку. Скоро вони змокли до кісток, а поні стояли з опущеними головами та обвислими хвостами і тільки тихенько іржали від страху. Вони теж чули регіт і крики велетів, що відлунювали скрізь по гірських схилах.

— Кепські наші справи! — озвався Торін. — Якщо навіть нас не знесе вітром, не затопить дощем, не вдарить блискавкою, то підбере нас якийсь велетень і підкидатиме ногами попід самі хмари, наче м’яча.

— Ну, якщо тобі відоме краще місце, то веди нас туди! — пробурчав Ґандальф, який дуже дратувався і сам був не в захваті від велетів.

Їхня суперечка закінчилася тим, що вони послали Філі та Кілі пошукати кращого притулку. Ті мали гострий зір і, будучи молодшими за інших ґномів на якихось п’ятдесят років, зазвичай отримували саме такі доручення (адже кожному було зрозуміло, що посилати Більбо — цілком марна справа).

Не треба нічого навмисно шукати, якщо ви хочете щось знайти (принаймні так сказав Торін молодим ґномам). Ви, звичайно, обов’язково щось знайдете, якщо шукатимете, проте далеко не завжди саме те, що вам потрібно. Так трапилось і цього разу.

Незабаром Філі та Кілі приповзли назад, тримаючись за скелі під поривами вітру.

— Ми знайшли суху печеру, — сказали вони, — тут недалечко, за наступним поворотом; там помістяться і поні, й усі ми.

— Ви обстежили її всю? — запитав чарівник, знаючи, що печери в горах рідко бувають ніким не зайняті.

— Так, так! — відповіли вони, хоча всім було зрозуміло, що їм би не вистачило на це часу — надто швидко вони повернулися. — Вона не така вже й велика і не така вже й довга.

Це, звісно, небезпечна особливість печер: ви не знаєте, які вони завдовжки, а часом — куди вони виводять і що на вас чекає всередині. Але тепер звістка, яку принесли Філі та Кілі, здавалася непоганою. Тож усі встали й зібрались у путь. Усе ще вив вітер і гуркотів грім, і їм було важко просуватись уперед разом із поні. Однак іти було не дуже далеко, і невдовзі вони підійшли до великої скелі, яка заступала стежку. Коли вони її обійшли, у схилі гори відкрилося низьке склепіння. Прохід був доволі широкий, аби туди протиснулись і поні, якщо їх розв’ючити і розсідлати. Коли мандрівники пройшли під склепінням, стало так хороше чути шум вітру та дощу ззовні, а не над головою і почуватись у безпеці від велетів і їхніх скель!.. Але чарівник волів не ризикувати. Він засвітив свою патерицю — як і того пам’ятного дня в їдальні Більбо (якщо ви пригадуєте), який здавався тепер таким далеким, — і при цьому світлі вони обстежили печеру від початку до кінця.

Вона видалася їм доволі пристойною за розмірами, проте не надто великою і не надто таємничою. Тут була суха долівка і затишні закутки. З одного краю було відведено місце для поні, й вони стояли там (страшенно раді такій переміні), видихаючи пару і похрумуючи в своїх рептухах, повішених їм на морди. Оїн і Ґлоїн хотіли розпалити вогнище при вході, щоб висушити одежу, але Ґандальф і чути про це не бажав. Тож усі розіслали вологі речі долі й повитягали з клунків сухе, а потім зручно позагортались у ковдри, повитягали люльки і заходилися пускати кільця диму, які Ґандальф забарвлював у різні кольори і змушував танцювати під стелею для загальної розваги. Вони балакали і балакали, забувши про бурю, обговорювали, що кожен із них зробить зі своєю часткою скарбів (якщо вони їх здобудуть, але тієї миті це не здавалося надто неможливим), а потім один по одному поснули. І це було востаннє, коли їм стали у пригоді їхні поні, клунки, пакунки, інструменти й різне причандалля, яке вони привезли зі собою.

Зрештою, тієї ночі стало зрозуміло, що вони недаремно взяли маленького Більбо зі собою. Бо йому чомусь довгенько не спалось, а коли він усе-таки заснув, то бачив препогані сни. Йому снилося, що тріщина в задній стіні печери дедалі більшає, розчахується все ширше й ширше, і він дуже злякався, але не міг нікого покликати чи поворухнутися — тільки лежав і дивився. Далі йому наснилося, що долівка в печері нахиляється й він сунеться по ній і починає падати все вниз і вниз — бозна-куди.

Цієї миті він прокинувся, дико здригнувшись, і побачив, що дещо з його сну виявилося правдою. У глибині печери дійсно розчахнулася тріщина й уже перетворилася на широкий прохід. Він саме встиг побачити хвіст останнього поні, який у ній зникав. Звісно, він дуже голосно закричав — так голосно, як лише можуть гобіти, хоч це й дуже дивно як на їхній маленький зріст.

З тріщини повискакували ґобліни, здоровенні ґобліни, величезні потворні ґобліни, та так швидко, що ви не встигли б вимовити «ріння й каміння». їх було принаймні шестеро на кожного ґнома, і навіть двоє лишилося для Більбо, І вони похапали наших мандрівників і виволокли їх крізь тріщину навіть швидше, ніж ви встигли б вимовити «трут і кресало». Усіх — окрім Гандальфа. І лемент Більбо зробив тут добру справу. Він умить розбудив чарівника, і, коли ґобліни вже збиралися схопити його, печеру осяяв жахливий спалах, схожий на блискавку, запахло порохом, і декілька ґоблінів упали замертво.

Тріщина з виляском зімкнулась, а Більбо з ґномами вже були по той бік! А де ж Гандальф? Про це ні вони, ні гобліни не мали жодного уявлення, але ґобліни й не стали його шукати. Вони схопили Більбо та гномів і поспіхом потягли їх геть — усе глибше і глибше, в морок, у якому можуть бачити лише очі ґоблінів, котрі звикли жити в надрах гір. Проходи перетинались і повертали навсібіч, але ґобліни добре знали дорогу — так само як ви знаєте дорогу до найближчого поштового відділку, — а прохід вів усе вниз і вниз, і повітря було страшенно затхле. Гобліни поводилися дуже брутально, немилосердно шарпаючи полонених, а їхні моторошні кам’яні голоси вибухали глумливим реготом, і Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль трусонув його за ноги. Його знову і знову тягло до його гарненької охайної гобітської нірки. І знову — не востаннє...