Варан - Дяченко Марина и Сергей (книги регистрация онлайн TXT) 📗
Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко піднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибині коридора мигтіли блідо-голубі вогники. Варану згадались камінці на оксамиті – п'ять білих, п'ять синіх…
За спиною скрипнули двері. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий із таким довгим волоссям, що воно сягало йому до пліч. Варан зроду не бачив, щоб чоловіки мали таке нескінченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж хвилю вартівники виструнчились, а урядник похапцем встав із-за дерев'яного столу:
– Ваша світлосте…
Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залі широке коло, зупинився, помахав під носом в урядника знайомою сяйливою папірчинкою:
– За півреала! За півреала умільцям голову стинали. Намалюють райдугу на папірці, обіллють воском… Уночі на базарі втуляють простакам… А вдень, коли не сліпий – видно ж, що підробка… А цю я не відрізнив би! І тепер у руках держу – не йму віри… Сядь, Ховраше…
І, мов не здужаючи встояти на місці, його світлість князь Круглоіклівський накинув по залі ще два стрімких кола.
Варан бачив князя раз або двічі, та й то віддалеки; тоді на князеві був парадний головний убір і високий, розшитий золотом комір. І звісно ж, Варан не сподівався – та й не бажав ніколи – бачити князя так близько.
Сто реалів лежали на столі, випромінюючи осяйне світло. Варан сидів, боячись поворушитися. Князь, здається, зовсім його не помічав:
– Завтра поповзуть чутки… Купці відмовляться приймати купюри по сто реалів. Почнуться заворушення, паніка… Шахраї, що прибули до нас з усіх країв світу, неодмінно цим скористаються… Сьогодні в скарбниці нема жодної фальшивої купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, мої любі, його знищать юрмища міняльників…
Він зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, і стало зрозуміло, що показна князева байдужість до Варанової персони – не більше ніж гра. Його світлість чудово знав, хто винен у всіх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:
– Хто дав тобі сотку?
– Я знайшов її в морі!
– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана інтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своїм, у столицю… Імператорській скарбниці однієї оцієї голови, – він махнув рукою в бік Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслідувачу Ховраше. І голову головного судді Біломідія… До речі, де Слимак?
Варан остаточно збайдужів до того, що відбувається.
Його голову пущено на брухт; його душі оголошено присуд. Він ніколи не побачить суцільних хмар, осяяних сонцем зверху, ніколи не побачить Нілу… Ніколи не пірне в тепле море. Ніколи не злічить зірок.
І зробилося байдуже.
Його не стали страчувати одразу. І навіть допитувати більше не стали. Відвели до крихітної кімнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу підстилку, Варан згадав «горище» й Нілу, і від цього його байдужість змінилася на тугу.
Минув день, а може, два – адже сонця під землею не було, тільки олійна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, і згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелі підводних печер.
Годували стерпно. Хоча Варану їсти все одно не хотілося.
Третього дня – а може, другого? – його знову відвели до судейської печери, але не на оголошення присуду, а на зустріч із юною аристократкою, у чиїй кімнаті, коли вірити її словам, цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів.
Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, її супроводжував батько – крижастий бородань у плащі з золотою оздобою на комірі й пелені.
– Я кидала йому монети, – казало дівча, дивлячись у підлогу. – Він пірнав. Я кинула шестинку, потім третинку. По третинку він стрибнув, але все одно не спіймав.
– Ви бачили його руки, коли він випірнув? – спитав дізнавач на прізвисько Слимак.
Дівча безпорадно озирнулось на батька:
– Він сказав, що не спіймав. Я ж не можу перевіряти…
– У руках у нього щось було?
– Я не бачила.
– Нічого незвичного в його поведінці ви не завважили?
Дівча трохи запишалось, у її голосі прорізались дотеперішні примхливі нотки:
– А я не знаю, яка поведінка в піддонців звична, а яка незвична… Я не дивилася на нього. Нема діла мені – роздивлятись на слуг.
– Я сховав руки за змійсихою, – сказав Варан. – Я одразу підплив до Туги і…
– Заткни пельку, – кинув Слимак, і Варан замовк.
– Ваша честь, – сказав батько дівчиська, і голос у нього виявився глибокий, мов В'язнична Кишка. – Мені здається, моя дочка достатньо допомогла правосуддю Круглого Ікла. Тепер дозвольте нам продовжити відпочинок, що його, втім, тепер безнадійно зіпсовано…
– Я прошу вас подарувати мені на цьому, – Слимак злегка вклонився, – і не сумніваюся, що князь Круглоіклівський щедро компенсує завдану вам шкоду… Ви можете бути вільні.
Вартівник одступився від дверей, даючи дорогу аристократові з донькою. Відходячи, дівчисько на хвильку озирнулось, щоб скинути на Варана зацікавлений погляд – але батько взяв її за плече і потягнув геть, двері зачинились, і вартовий став на своє місце.
– Місяць тому тебе схоплено зі злодіями, – не дивлячись на Варана, сказав дізнавач Слимак. – їх стратили, тебе відпустили. Чому?
– Тому що я не злодій. Громада Круглого Ікла за мене поручилася… Навпаки, я крикнув – «варта», і за це мене…
Слимак підняв голову, і під поглядом його Варан замовкнув.
– Громада, – з легким презирством промовив Слимак. – Громада й тепер за тебе стіною. Три прохання подали князеві… Чесний піддонець, мовляв, не може зрадити своїх, він шанує Імператора й сезон, грабежами й фальшуванням промишляють зайди… Усе правильно. Якби я робив фальшиві сотки – я б перш за все пропускав би їх через руки таких от чесних піддонців, щоб зняти можливі підозри… А гроші – це гроші. Це дерево, сушник, надійне укриття в міжсезоння… Так?
– Я знайшов цю сотку в морі, – сказав Варан безнадійно.
– Вона там народилась? Вилупилася з ікринки?
Варан мовчав.
– Простіше за все було б повісити тебе сьогодні, – сказав Слимак, тяжко розмірковуючи. – Може, й для тебе краще… Але справа імператорська. Уже не зупиниш і нічого не зміниш. Свідків у тебе нема… Йолоп, коли ти насправді піймав сотку в морі – чому не показав нікому? Батькові? Матері? Тій самій нареченій?
Варан мовчав.
– Куди поткнися – ти винен, – вів Слимак. – Можливо, ти на службі у фальшивомонетників, вони розкидають свої подаруночки твоїми руками і руками таких, як ти, непомітних і начеб чистих… Хоча, треба визнати, хлопчак із соткою в ювелірні – це неабияка штука… Може, ти таки мав її віддати батькові? Тобі доручали віддати її батькові, чи не так?
– Мені не доручали…
– Але ти винен. Якщо ти нікому не служиш – ти винен у тім, що привласнив чужі гроші легко… За законом Ікла знайдена річ трактується як належна колишньому власнику, поки не буде доведено його смерть, або переселення за море, або відмову від речі. А знайдені гроші, власник яких не з'явився, уважають придбанням громади, коли їх знайдено внизу, і власністю князя, коли їх знайдено нагорі…
– Я знайшов їх у морі. Не внизу. Не нагорі.
Слимак поглянув на Варана з цікавістю. Коротко зітхнув:
– Якби це були справжні гроші… але вони фальшиві. І тепер твою долю вирішую не я… і навіть не князь. Вирішувати твою долю буде імперський маг, можливо, він наполягатиме на тому, щоб доправити тебе на дізнання до столиці… можливо, стане допитувати сам. Помолися до Імператора, і заклич на допомогу весь свій талан, коли він у тебе є.
Лежачи на сухих водоростях, Варан намагався згадати все, що він знав про магів.
Вони сидять у підземеллі за довгим столом. Вони роблять імператорські гроші, печатки, вірчі грамоти. Під дерев'яними кріслами, обвившись навколо різьблених ніжок, лежать сховані від ока хвости… А раз на сім років хвіст відпадає, мов у ящірки…
