Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью txt) 📗

— Чи ми всі тут? — спитав він, з поклоном повертаючи Торінові його меч. — Ану полічимо: один — це Торін, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, — де Філі й Кілі? Ось вони! Дванадцять, тринадцять — і золотко Злоткінс — чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути гірше, але ж могло бути й куди краще. Без поні, без харчів та без будь-якого знаття, де ми опинились, а полчища лютих гоблінів женуться за нами по п'ятах! Далі, ходімо далі!

І вони поспішили далі. Цілком слушно застерігав їх Гандальф: гоблінський галас і жахливі крики вже чулися далеко в тих ходах, які вони пробігли. Це змусило втікачів прискорити ходу. Бідолашний Більбо, хоч як старався, а біг удвічі повільніше, ніж гноми йшли, — адже гноми, коли треба, можуть розвивати дуже велику швидкість. Отож вони по черзі брали гобіта собі на плечі.

Одначе гобліни прудкіші за гномів, а тутешні гобліни знали дорогу краще, бо ж самі рили ці ходи, та й люті були — аж шаленіли; тож гноми, хоч як поспішали, а все виразніше й виразніше чули гоблінські крики й виття. Скоро вони вже почули й лопотіння гоблінячих підошов по кам'яній підлозі — безліч підошов і начебто якраз за останнім поворотом. Позаду жеврів відблиск смолоскипів, а втікачів уже починала змагати смертельна втома.

— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! — приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

— Навіщо, ох, навіщо взагалі брав я це злощасне гобітеня на полювання за скарбами! — вторував горопашний товстий Бомбур, що насилу тюпав, нажаханий і розпашілий, а піт дзюрком лився йому з чола.

Враз Гандальф ступив крок назад і Торін з ним. Вони якраз круто повернули за гострий виступ.

— Усі за поворот! — наказав чарівник. — Вийміть свого меча, Торіне!

Їм не лишалось нічого іншого. А гоблінам це ого як не сподобалося! Страшним ревищем вискочили вони з-за рогу, і тут просто в вічі їм, приголомшеним, блиснули холодним і ясним сяйвом Гобліноруб та Врагоріз. Передні повпускали свої смолоскипи і, перш ніж їх убито, встигли тільки вереснути. Задні закричали ще дужче й відскочили назад, збиваючи з ніг тих, що надбігали за ними.

— Кусь і Гризь! — заверещали поторочі; ось вони вже всі змішалися, ось помчали назад шляхом, яким прийшли.

Поки-то хтось із них перший зважився повернути за той виступ! На той час гноми знову зайшли далеко — глибоко-глибоко в темнющі тунелі гоб-лінського царства.

Коли гобліни збагнули це, вони погасили смолоскипи й понадягали м'які капці, а вперед послали найпрудкіших бігунів із найгострішим зором і найчуткішим слухом.

Меткі, як тхори, помчали вони навздогін, а шуму від їхнього бігу було не більше, ніж від кажанячого лету.

Ось чому ні Більбо, ні гноми, ні навіть Гандальф не чули, як ті наближалися. І, звісно ж, не бачили переслідувачів. А гобліни, тихо надбігаючи ззаду, добре бачили втікачів, бо Гандальф трохи присвічував гномам своєю патерицею.

Тепер заднім був Дорі — його була черга нести Більбо. Зненацька в пітьмі щось схопило гнома ззаду за ноги. Він скрикнув і впав, а гобіт, скотившися з його пліч у чорноту, вдарився головою об твердий камінь і втратив тяму.

Розділ п'ятий. ЗАГАДКИ В ПІТЬМІ

Коли Більбо нарешті розплющив очі, то не повірив, що вони розплющені,— темно було однаково, хоч розплющ їх, хоч заплющ. Поблизу — нікогісінько. Уявіть собі, як він перелякався! Нічого не чути, не видно, не знайти нічого навпомацки, окрім кам'яної підлоги.

Поволеньки звівся він і навкарачки обмацав усе навколо себе, аж поки наткнувся на стіну тунелю. Але більш нічого не міг знайти — ніякої признаки чи гоблінів, чи гномів. Голова йому йшла обертом; він був аж ніяк не певен, у якому напрямку йшли гноми, коли він скотився з пліч Дорі. Нарешті Більбо, радше вгадуючи, ніж пригадуючи, вибрав напрямок і поповз. Так він подолав чималий відтинок шляху, коли це його рука намацала щось — ніби невеличкий перстеник із холодного на дотик металу; воно лежало на підлозі тунелю. Ця знахідка круто повертала його долю, але звідки Злоткінсові було те знати? Майже не роздумуючи, поклав собі в кишеню перстеника, з якого в цю мить начебто не було особливої користі. Він ще проповз трохи, а тоді сів на холодній підлозі й на довгу-довгу хвилю віддався переживанню свого гіркого горя. Згадалося йому, як він смажив собі шинку з яйцями вдома, у своїй кухні,— бо добряче смоктало в животі, нагадуючи, що давно пора б чимось підкріпитись. Але від цих спогадів відчув себе ще нещаснішим.

Що робити? І що сталося взагалі? Чому його покинули? І чому, якщо його покинули, гобліни не схопили його? І чому так болить голова? Більбо неспроможний був навіть обдумати ці питання. Він просто лежав собі тихенько, нічого не бачачи й ні про що не думаючи, довго лежав у якомусь темному закутку.

Трохи перегодом заманулося йому хоч покурити. Обмацав себе — люлька є, навіть не поламана. Це вже дещо! Потім налапав кисет, а в ньому дрібку тютюнцю — ще дещо!

Далі мацав, мацав, шукаючи сірники, й не знайшов жодного. Ця невдача розбила всі його надії. Але тут-таки й схаменувся: добре, що сірників не знайшлося! Хтозна, що могло приповзти з темних нір цього жахливого місця на вогник сірника та на запах тютюну. Зате, обмацуючи всього себе, порпаючися в кишенях у пошуках сірників, він намацав руків'я свого невеличкого меча — кинджала, добутого в тролів, про якого він геть забув і якого, засунутого за пояс штанів, певне, не завважили гобліни.

Більбо видобув меча з піхов. Він засвітився блідим, неяскравим сяйвом.

“Отже, це теж меч ельфів, — подумав він, — і гобліни не дуже близько, але й не так далеко”.

Це була хоч якась утіха. Адже хіба не славно — мати клинок, зроблений у Гондоліні для гоблінських воєн, оспіваних у стількох піснях? А ще він помітив, що така зброя справляє велике враження на гоблінів, особливо коли вони наткнуться на неї зненацька.

“Куди ж його податися? — думав він. — Назад? Зовсім не годиться! Вбік? Неможливо!

Вперед? Так, тільки вперед! Рушаймо вперед!”

Тож він підвівся і потюпав уперед, виставивши перед себе свого маленького меча й мацаючи стіну вільною рукою, а серденько йому так і тріпотіло в грудях.

Погодьтеся, друзі,— Більбо, що й казати, потрапив у велику скруту. Але ви повинні пам'ятати, що для нього та скрута не була така велика, як була б для мене чи для вас. Гобіти не у всьому схожі на нас із вами, звичайних людей; ну й, зрештою, хай навіть нори їхні (милі, затишні, добре провітрені оселі) зовсім не схожі на гоблінські тунелі, все ж вони краще за нас призвичаєні до ходіння тунелями. І напрямок під землею вони не так легко гублять — хіба якщо добряче вдаряться об щось головою, а тоді поволі приходять до тями. А ще вони ходять дуже тихо, легко ховаються, навдивовижу швидко одужують після всяких падінь та синців і мають чималенький запас мудрості й премудрих речень, яких люди здебільшого ніколи й не чули або ж позабували давним-давно.

Та хай там що, а я б не хотів бути на місці Злоткінса. Тунелеві, здавалося, кінця не буде. Гобіт лише знав, що тунель майже незмінно йде вниз і все в одному й тому самому напрямку, якщо не рахувати двох-трьох закрутів та поворотів. Часто траплялися бічні відгалуження: ті, що вели праворуч, висвітлювало мерехтіння його меча; ті, що ліворуч, він виявляв, мацаючи стіну. На бічні ходи Більбо не звертав уваги, тільки намагався швидше їх проминути, побоюючись, чи не вискочать звідти гобліни або ще якісь лихі істоти, яких навіть уявити годі. Далі й далі, все нижче й нижче він спускався, та не чув ні звуку, тільки, бува, повз вухо прошумлять кажанячі крила. Перший кажан його злякав, але їх там літало так багато, що Більбо перестав на них зважати. Не знаю, чи довго він отак прошкував:

боячись іти, не сміючи зупинитись, — далі, далі, аж поки наморився дужче, ніж наморитися можна. Здавалося йому вже, що так він ітиме й до завтра, й до післязавтра, і хтозна-доки.

Раптом, зовсім несподівано, він — плюсь! — ступив у воду. Б-р-р! Яка ж вона була холоднюща! Більбо став як укопаний. Не знав-бо він, що то було: чи просто калюжа, чи крайчик підземної річки, що протікав через тунель, чи початок глибокого темного печерного озера. Меч ледь мрів у пітьмі. Напруживши слух, гобіт розчув: крап-крап! — у воду з невидимої стелі. Інших звуків начебто не було чути.