Хто ти? (1963) - Бердник Олесь Павлович (читать книги без сокращений .txt) 📗
Дід Василь важко зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Хто він — поряд з цими трударями? Теж трудар… сліпо закоханий в рідне лоно… Тільки чому ж так сталося, що його стежка пролягла десь осторонь, мимо них? Чому він, як заклятий, ховається від людей, не йде до дружного живого гурту, де сплелися в нерозривний клубок радості і горе, надії і розчарування?
Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що сталося. Душа виходила на власний, найясніший суд. Перегортала припорошені сторінки минулого, оцінювала їх, поблажливо всміхалася або дружньо схвалювала давно забуте…
Коли це було?.. Чи ж було воно?.. Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б темні шляхи життя. Він хоче зрозуміти вищий смисл існування. Він просиджує вечори і ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче знайти живий зародок істини…
Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами приходив з поля, підперши вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:
— Не такий ти, Васильку… як всі… Важко буде тобі… Неприкаяним житимеш серед людей… нелюбимим… Чого шукаєш?.. Чого хочеш, синку?..
Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо ронив вибачливі слова:
— Не сердься, тату… Я знаю, що ти останні копійки тратиш, щоб вивчити мене… щоб я легше жив… та, мабуть, не буде цього. Чим більше знаєш — тим більша прірва відкривається перед розумом…
— Я знаю, — згоджувався батько. — Хоч і не розумію… Тільки душа мені підказує… То хай тебе бог береже… Я не серджуся… Іди до світла. Шукай. Може, онуки мої побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях…
І Василь шукав. Не тільки в книжках. В житті, в душах людей, в їх словах, обличчях, діях, стремліннях. В чесності і підлості. В горі і радості. В любові і зраді. В надії, що хоч слабеньким вогником, а горіла в серці майже кожної людини…
Він учився в гімназії, тягнувся з усієї сили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Зеленьок, допомагав обробляти землю, ловити рибу. Вечорами заходив до поповича, сперечався з ним, з його батьком — отцем Гавриїлом.
Сільський піп старанно навертав Василя до стежки релігійної, відкривав перед ним перспективи служіння на благо церкви.
— Ти корінь народу… Одержиш освіту, не маєш права не віддати її тим, хто годує тебе…
— Я й хочу зробити це! — заперечував хлопець. — Тільки чому обов’язково ставати священиком?..
— А що є значніше, ніж вирощення духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?
Одного разу Василь, не стримавшись, сказав:
— Я не хочу діяти іменем Христа супроти Христа! Хіба може церква виступати від його імені такою, як вона є тепер?
Отець Гавриїл розгубився. Як і всі священики, що не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, — останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який недавно покірно схилявся в поклоні перед грізним і милостивим богом, сумнівається в самій основі релігії. Ще не сприймаючи слова Василя серйозно, він силувано всміхнувся, якимсь неприродним голосом запитав:
— Ти, мабуть, начитався Толстого — цього єретика?
— Навіть у вічі не бачив, — відповів Василь.
— Звідки ж у тебе взялися такі думки? Куди йдеш ти, хлопче?
— Далі острога не піде, — сміявся попович — випещений, самовдоволений.
— Може, — спокійно казав Василь. — Та робити не те, що велить душа — не хочу…
— Цить, — оскаженіло крикнув священик, весь чорний від ненависті. — Геть, хамське бидло, з моєї хати! Геть, щоб я твоєї ноги більше не бачив!
Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в якусь мить він зазирнув в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:
— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»
Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.
Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з коханим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати через нього гнів на всю родину. І пішов Василь, попрощавшись з напівмертвою матір’ю, в світи. Де тільки не носила його доля. По полях і по дорогах, по ріках і степах. Розум сповнювався знанням життя, душа гартувалася простою народною правдою. Світ був вагітний перемінами. Відчував це і Василь. Читав брошури підпільної партії марксистів, живив зерно великих ідей власними мріями, передавав у розмовах з людьми світлі думи про майбутнє, вбирав у власну душу сподівання інших людей…
Минули роки. Гримнула революція в клекоті підлої і безглуздої війни.
Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було. І недавно. Ось… заплющ очі… прислухайся… і знову луна революції відгукнеться в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті верстви пам’яті. Який непереможний, неймовірний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом в нові світи розкутого, звільненого розуму. «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!» «Жити будемо зовсім не так, як раніше!» «Дружною сім’єю — вперед!» О, чудові заповіти юних, неосквернених сердець! Ви були живою душею нашого святого стремління до правди, до нового життя…
Постарілий, припорошений сивиною Василь теж ішов у тому строю. Всю пристрасть серця вкладав у гарячу боротьбу за правду трудівничу, за душу людини, за велику щирість кожного перед кожним. Не схилявся, як і завжди, перед сильнішими, відстоював те, що було вистражданим, вимученим, перевіреним довгими роками дум і вагань. Одразу не міг, не хотів, не смів збагнути, що залишається ще і бруд, і підлість, і підступ, і заздрість, і ненависть ворогів. Завжди був різким і правдивим. Не дивився на чини, не жалів ні себе, ні інших. І ненависники постарались… З’явилися доноси, наклепи. Арешт. Розмова з слідчими. Слухав і не хотів розуміти слова слідчого — втомленого і похмурого чоловіка:
«Не треба бути ідеалістом, Василю Івановичу… Життя не марево на обрії, а реальна жорстока річ. Його закони невмолимі. В людини нема такого органа, який би так сприймав добро, як очі сприймають світло або колір. Спочатку треба виховати, створити такий орган, а тоді — вимагати лише добрих діл. Ми боролися не за царство свободи одразу, а за право йти по шляху до нього. А це — ой який довгий процес…»
Знав, що слідчий говорить правду… Знав і не хотів миритися з цим. А країну захопила хвиля творіння, в громі новобудов часто не можна було почути ліричний голос душі. Він здавався писком інтелігента, що не знайшов сам себе. Користуючись тим, підступні або й просто дурні, нікчемні люди нишком робили своє. На старі виразки, традиції, закони часто натягали нові назви, чудесні ідеї, профанували їх в очах чесних людей. І це було найжахливішим…
Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.
Востаннє це трапилося кілька місяців тому.
Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.
Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».
