Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Ніж-ж! — прошипів він нарешті.

— Неправильно! — відказав Більбо, який не так давно загубив свого ножа. — Остання спроба!

Тепер Ґоллум був у набагато прикрішому становищі, ніж тоді, коли Більбо загадав йому «яєчну» загадку. Він сичав, бубонів, розхитувався взад і вперед, ляскав задніми лапами по долівці, звивався і корчився, проте ніяк не наважувався використати останню спробу.

— Ну ж бо, ну! — квапив Більбо. — Я чекаю!

Він прагнув, аби це прозвучало сміливо і бадьоро, проте зовсім не мав певності, чим закінчиться гра, незалежно від того, чи здогадається Ґоллум, чи ні.

— Час закінчився! — сказав він.

— Мотузка або нічого! — вереснув Ґоллум, що було з його боку не зовсім чесно — видати дві відгадки за один раз.

— Двічі неправильно! — вигукнув Більбо з величезним полегшенням, схопився на ноги, притулився спиною до найближчої стіни і видобув свого кинджальчика.

Звісно, він знав, що гра в загадки — священна й сягає сивої давнини і що навіть злі тварюки бояться шахраювати, граючи в неї. Проте він відчував, що не можна довіряти цьому слизькому створінню, — у скруті воно ледве чи дотримає своєї обіцянки. Будь-яка відмовка дозволила б йому викрутитися. Та й, зрештою, останнє питання — це не хитромудра загадка, як вимагають стародавні правила.

Ну та принаймні Ґоллум не напав на нього відразу. Йому було видно кинджал у руці Більбо. Він сидів тихо, тремтячи і щось шепочучи. Нарешті Більбо не витримав.

— Ну? — спитав він. — Як щодо твоєї обіцянки? Мені треба йти. Ти мусиш показати мені шлях.

— Що, ми так домовлялис-ся, дорогес-сенький? Показати пас-скудному маленькому Торбинові ш-шлях до виходу? Дійс-сно, дійс-сно. Але що у нього в киш-шеньці, га? Не мотузка, дорогес-сенький, проте й не нічого. Що ж с-с-саме, ґоллум?!

— Не твоє діло, — відрубав Більбо. — Обіцянка є обіцянка.

— Хай йому вс-сячина, який він нетерплячий, дорогес-сенький, просичав Ґоллум. — Але йому с-слід зачекати, дійс-сно с-слід. Ми не можемо підніматис-ся тунелями з таким пос-спіхом. С-сперщу ми мус-симо захопити дещо зі с-собою, звіс-сно ж, дещо корис-с-сне для нас-с.

— Ну то поквапся! — звелів Більбо, з полегшенням думаючи, що Ґоллум забереться геть.

Він гадав, що це просто відмовка і що Ґоллум не збирається повертатися назад. Бо про що ж говорив Ґоллум? Яку таку корисну річ він міг приховувати на темному озері? Втім, Більбо помилився. Ґоллум таки збирався повернутися. Бо зараз він розлютився і зголоднів. До того ж він був жалюгідним злим створінням і в нього виник план.

Недалеко звідти лежав його острівець, про який Більбо нічого не знав і де Ґоллум тримав у схованці кілька нікчемних дрібничок і одну дуже гарну річ, дуже гарну, пречудесну. У нього був перстень, золотий перстень, коштовний перстень.

— Мій подаруночок на день народження! — шепотів він собі під ніс, як це часто траплялося з ним нескінченними темними днями. — Ос-сь що нам дійс-сно потрібно, ос-сь що!

Перстень був потрібен йому, тому що то був перстень всевладдя, а до того ж, якщо ви надінете його на палець, то станете невидимими: вас можна буде побачити лише при яскравому сонячному світлі, та й то не вас самих, а лише вашу тінь, хистку і невиразну.

— Мій подаруночок на день народження! Він дістався мені в мій день народження, мій дорогесенький», — так Ґоллум завжди казав сам собі. Проте хтозна, як насправді йому дістався цей подарунок багато століть тому, за давніх часів, коли на світі було багато таких перснів. Можливо, навіть сам Майстер, Володар Перстенів, не зміг би цього пояснити. Спершу Ґоллум постійно носив перстень, потім йому набридло і він став тримати його в капшучку на шиї, доки не натер собі садно, а тепер він зазвичай тримав перстень у ямці між камінням на своєму острівці й раз у раз навідувався туди, щоб помилуватися ним. І все одно Ґоллум часом надівав його — коли ставала геть нестерпною розлука з перснем або коли був дуже-дуже голодним і йому набридала риба. Тоді він скрадався темними переходами, шукаючи ґоблінів, котрі відбилися від своїх. Він міг навіть ризикнути і забрести в місця, де горіли смолоскипи, змушуючи його очі мружитися від пекучого болю, — адже він був тоді у безпеці. О, так, у цілковитій безпеці! Ніхто його не бачив, ніхто не помічав, доки він не стискав пальцями горлянку своїй жертві. Лише кілька годин тому він надівав перстень і впіймав тоді маленьке бешкетне ґобліненя. Як воно пищало! Від нього ще залишилася кісточка чи дві, щоб погризти, але Ґоллумові хотілося чогось м’якшого.

— Звіс-сно ж, це цілком безпечно, — просичав він собі під ніс. — Він не бачитиме нас-с, адже так, мій дорогес-сенький? Це яс-сно. Він не бачитиме нас-с, і його пас-скудний кинджальчик не с-стане йому в пригоді, с-саме так.

Ось що крутилось у його мізерних зіпсованих мізках, коли він зненацька ковзнув повз Більбо, вскочив у човника і зник у темряві. Більбо думав, що бачить його востаннє. Проте він трохи зачекав, бо й гадки не мав, як самому знайти вихід.

І раптом він почув пронизливий лемент. У нього аж мороз пішов поза спиною. Це Ґоллум лаявся і вив десь у мороці, не дуже далеко, судячи зі звуків. Він був на своєму острівці, грібся там і сям, нишпорив і порпався, — але все даремно.

— Де він подівс-ся? Де він подівс-ся? — чув Більбо його скімлення.

— Він загубивс-ся, мій дорогес-сенький, загубивс-ся, загубивс-с-ся! Хай тобі біс-с, щоб ти скис-с, дорогес-с-сенький мій загубивс-ся!

— У чому річ? — гукнув Більбо. — Що ти загубив?

— Йому не с-слід нас-с питати, — вереснув Ґоллум. — Не його це діло, ні-ні, ґоллум! Він загубивс-ся, ґоллум, ґоллум, ґоллум!

— Але я теж загубився, — кричав Більбо, — і хочу знайтись. Я ж виграв, і ти обіцяв. Ану ходи сюди! Ходи сюди і виведи мене звідси, а потім шукай собі далі! — Хай яким нещасним здавався Ґоллум, у серці Більбо не знаходилося для нього щирого жалю: у нього було відчуття, що те, чого Ґоллум так гаряче прагне, ледве чи може бути чимось добрим. — Ходи сюди! — волав гобіт.

— Ні, ще ні, дорогес-сенький! — квилив Ґоллум. — Ми мус-симо ш-шукати його, він загубивс-ся, ґоллум.

— Але ж ти не зміг відповісти на моє останнє питання, а до того ж ти обіцяв! — наполягав Більбо.

— Не зміг відповіс-сти! — просичав Ґоллум.

І раптом із мороку долинуло різке шипіння:

— Що у нього в киш-ш-шеньці? Хай с-скаже нам. Він мус-сить с-сперш-шу с-сказати!

Наскільки розумів Більбо, в нього не було якихось особливих причин не говорити цього. Але Ґоллум швидше за гобіта второпав, у чому річ, — і це цілком зрозуміло, адже він віками мізкував про одне й те саме і завжди боявся, що це у нього вкрадуть. Однак Більбо дратувало це зволікання. Зрештою, він виграв у грі, досить чесно і зі страшенним ризиком:

— Відгадки загадок не підказують!

— Але ж це нечес-сно, — просичав Ґоллум. — То була не загадка, дорогес-сенький, ні-ні.

— Ну що ж, якщо ми перейшли до звичайних питань, то я спитав перший. Що ти загубив? Відповідай!

— Що в нього в киш-ш-шеньці? — Шипіння ставало дедалі гучнішим і різкішим, і коли Більбо подивився в той бік, звідки воно долинало, то з переляком побачив дві маленькі світляні цяточки, які втупились у нього. Разом із тим як у голові Ґоллума наростала підозра, в його очах розгорялося бліде полум’я.

— Що ти загубив? — наполягав Більбо.

Але враз Ґоллумові очі запалали зеленим вогнем і почали стрімко наближатися. Ґоллум знову сидів у човнику, шалено веслуючи назад, до темного берега, і в його серці нуртувала така лють через втрату й підозру, що ніякий меч його вже не жахав.

Більбо ніяк не міг здогадатися, що так розлютило нещасне створіння, проте він зрозумів, що порозуміння немає і Ґоллум таки збирається його вбити. Тож гобіт саме вчасно розвернувся і кинувся бігти сліпма темним тунелем, яким до того спустився сюди, — бігти, тримаючись біля стіни й намацуючи її лівою рукою.

— Що в нього в киш-шеньці? — почув він іззаду гучне шипіння і сплеск, коли Ґоллум вистрибнув із човника.