Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
Витерши спітніле чоло, Роран важко зітхнув і помацав забиту об ріг будинку спину. Тільки тепер юнак помітив, що від вибуху тієї клятої кулі загинув Пар. А поруч лежало ще дев'ятеро селян.
— І як таке могло статись у мирному Карвахолі? — вжахнувся юнак.
— Сюди, мерщій всі сюди! — долинуло раптом здалеку.
Роран пригнувся й вибіг на шлях, звідки кричав Бальдор. За двадцять ярдів від них верхи гарцював один із разаків. Потвора вказувала пальцем на Рорана й шипіла:
— Ти смердиш-ш-ш, як і твій братчик. Ми ніколи не забудемо цей с-с-сморід.
— Чого вам треба? — гукнув юнак.
— Нам треба знати, де він, — прошипів разак і крикнув уже голосніше, зводячись на стременах: — Агов! Якщо ви віддасте нам Рорана, то ми просто продамо вас у рабство! Якщо ж ні, то ми всіх вас зжерем! Думайте, що робити, до нашого наступного приїзду! І раджу вам не помилитись!
АЗ СВЕЛДН РАК АНГУІН
Коли двері відчинилися, до тунелю увірвалось світло. Ерагон примружився, бо його очі вже давно відвикли від денного світла після довгого перебування під землею. Поруч зашипіла Сапфіра. Вона вигнула шию, аби краще роззирнутися навсібіч.
Вони мадрували підземеллям два дні, хоча Ерагонові здалося, що мандрівка крізь цю безкінечну темряву, довкруж оповиту тишею, тривала куди довше. Юнак міг пригадати лише кілька слів, якими вони перекинулись упродовж усієї подорожі.
За цей час він хотів дізнатись трохи більше про Арію, проте зміг з'ясувати лиш кілька невеликих дрібничок. Раніше вони ніколи не вечеряли разом, тож Ерагон неабияк здивувався, помітивши, що ельфійка їсть власні запаси й не вживає м'яса. Ерагон спитав був, чому, та Арія коротко відказала:
— Перегодом, після навчання, ти сам не їстимеш м'яса тварин. Хіба що інколи…
— І чого б це я не їв м'яса? — з недовірою посміхнувся юнак.
— Я не можу пояснити тобі цього зараз. Прибувши до Елесмери, ти сам усе збагнеш.
Але зараз юнак уже забув про це, швидко поспішаючи до виходу й сподіваючись нарешті побачити те місце, до якого вони так довго мандрували. Опинившись назовні, Ерагон вискочив на гранітний виступ, довкола якого на сотні миль розкинулось озеро лілового кольору. Воно виблискувало в сонячному промінні. Як і в Коста-мерна, вода поєднувала тут одну гору з іншою. На півночі з озера витікала Аз Раньї, петляючи між горами, аж доки десь далеко не оберталася на бурхливу річку, що несла свої води східними рівнинами.
Праворуч було видно гори, де залишилося кілька стежин, а ліворуч… Ліворуч Ерагон з подивом помітив місто гномів Тарнаг. Тут поверхня гори переходила в тераси. На нижніх були розташовані переважно фермерські угіддя — темні шматки землі, які чекали посіву, — а решта зяяла безліччю входів і виходів. Над цими порожніми поверхами тяглися яруси будівель, поєднуючись угорі у величезне золоте склепіння. Здавалось, що ціле місто складалося з вервечки велетенських сходинок, які вели під цю споруду, котра виблискувала, немов відшліфований місячний камінь.
— Це Сельбедейл, найбільший із наших храмів, а також маєток Дургрімст Квон — клану квонів, — що служать богам, — пояснив Орик Ерагонові, котрий милувався краєвидом.
— Саме вони й керують Тарнагом? — поцікавилась Сапфіра, а юнак переказав її питання.
— Ні, — відповіла Арія, підходячи. — Незважаючи на те, що квони дуже сильний клан, до нього входить надто мало членів. Тому вони володіють загробним життям, а також усим золотом. Натомість Раньї Хефтин — Охорона Ріки — керує Тарнагом. Отож, доки ми тут, зупинимось у голови їхнього клану, Ундина.
Мандрівники рушили за ельфійкою, зійшовши з виступу й проминаючи невеличкий ліс, за яким ховалася гора.
— Не дратуй її, — тихо сказав Орик Ерагонові. — Вона довгі роки у сварці з квонами. І щоразу, коли Арія повертається до Тарнага й спілкується зі священиком, зчиняється такий ґвалт, що хоч вуха затикай.
— Арія? — вражено перепитав юнак.
— Так, — кивнув гном. — Я чув, що вона не сприймає релігії квонів. Здається, ельфи не схвалюють того «белькотіння до небес із проханнями про допомогу».
Ерагон зиркнув у спину Арії і, доки вони спускалися, весь час думав про те, чи не збрехав бува Орик, а якщо ні, то в що ж тоді вірить сама Арія. Юнак тільки зітхнув, намагаючись викинути це з голови й думати про чудове повернення на відкритий простір, де відчуваєш запах моху, папороті й дерев, де сонце зігріває тобі обличчя, а бджоли й інші комахи весело дзижчать довкола.
Стежина збігала вниз до озера, а потім знову тяглася вгору до Тарнага та його відчиненої брами.
— Як ви зуміли сховати Тарнаг від Галбаторікса? — запитав Ерагон. — Я був у Фартхен Дурі, але такого ще ніколи не бачив!
— Сховати? — хитро всміхнувся Орик. — Ні, це було б неможливо. Після занепаду вершників ми були змушені залишити всі наземні міста й втекти до підземелля, аби врятуватися від Галбаторікса та клятвопорушників. Вони часто літали над нашими горами, знищуючи все живе на своєму шляху.
— А я думав, що гноми завжди жили під землею, — здивувався юнак.
— Чого б це раптом? — звів брови Орик. — Можливо, нас і тягне до каменю, але відкритий простір подобається не менше, ніж ельфам чи людям. Утім, лише п'ятнадцять років по тому, після смерті Морзана, ми наважилися повернутися в Тарнаг і до інших наших стародавніх поселень. Може, Галбаторікс і має надприродну силу, але навіть він не наважиться самотужки здолати ціле місто. Звісно, він та його дракон могли б заподіяти нам чималої шкоди, але нині Галбаторікс не виїздить надовго з Урубейна. Тож він не приведе сюди своє військо, не перемігши спочатку під Бурафом або Фартхен Дуром.
— Що він, правду кажучи, й зробив, — зауважила Сапфіра.
Піднявшись на невеликий пагорб, Ерагон ледь не зіткнувся з якимось дивним звіром, що раптово з'явився з-за кущів. Ця істота скидалася на гірського козла, які жили на Хребті, але була втричі більшою й мала гігантські кручені роги. Вражало також те, що верхи на ній сидів гном, який намагався вклонитися прибульцям.
— Херт дургрімст? Філд растн? — загорлав вершник.
— Орик, Тхріфкз ментхів, оен Хретхцарач Ерагон рак Дургрімст Інгейтум. Вхарн, аз ваніалі-цархаруг Арія. Не оц Ундінз грімстбелардн.
Козел сторожко розглядав Сапфіру. Ерагон помітив, яким розумним був його погляд, хоча морду він мав звичайну, із довгастою борідкою. Зараз він був схожий на Ротгара, і Ерагон заледве не розреготався, помітивши таку подібність.
— Азт йок йордн раст, — знову озвався гном.
Без жодного наказу з боку гнома козел щодуху поскакав геть, несучи свого грізного вершника. Невдовзі кумедна парочка зникла між деревами.
— Що це було? — всміхнувся Ерагон.
— Фельдуност — одне з п'яти унікальних створінь, які живуть у цих горах, — пояснив Орик. — Кожен клан названий на честь одного з них. Але Дургрімст Фельдуност, напевно, найхоробріший та найбільш шанований з усіх тутешніх кланів.
— Чому? — не вгавав хлопець.
— Тому що ми на значну міру залежимо від Фельдуноста. Молоко, м'ясо, вовна… Без їхньої допомоги ми б нізащо не вижили в Беорських горах. Коли Галбаторікс та його підступні вершники тероризували нас, саме Дургрімст Фельдуност зважилися доглядати за нашими полями й худобою. По суті, ми у великому боргу перед ними.
— А що, всі гноми їздять тут верхи на фельдуностах? — знову спитав Ерагон.
— Тільки в горах, — гмикнув Орик. — Фельдуности, звісно, витривалі, але більше годяться для скель, а не для рівнини.
— Було б непогано пополювати на них, правда ж? — озвався до Ерагона дракон. — Щойно видасться вільна хвилина…
— Ні, Сапфіро, — заперечив юнак. — Ми не будемо кривдити гномів.
— Але ж можна буде спитатися в них дозволу, — буркнула вона у відповідь.
Дорога, яка вже довго тяглась у затінку дерев, за якийсь час вивела мандрівників на простору ділянку, що кільцем огинала Тарнаг. На поля почали сходитись люди, придивляючись до прибульців. Удалині показалося семеро фельдуностів. Їхні вершники тримали списи, прикрашені невеличкими прапорцями, які майоріли на вітрі. Наблизившись, ватажок процесії сказав:
