Техану - Ле Гуин Урсула Кребер (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Ті, хто виховував мене, теж сподівалися на ласку Безіменних Сил...
— Авжеж, ти ж розповідала мені: жодного чоловіка, лише оті... Як же їх? Йовнухи, здається? Це ж просто жах якийсь!
— Але чому... Чому я ніколи навіть не думала...
Відьма голосно розреготалася.
— Бо в цьому й полягає їхня сила, люба. Ти не думаєш! І не можеш! І вони теж, окрім своїх чарів, не можуть нічого! А як же інакше? Адже силу свою вони віддали. От і не виходить, нічого не виходить! Ось так! Ти просто нічого не отримаєш, якщо не сплатиш належної ціни. У тому-то й річ! І це знають не лише великі маги, а й відьми та знахарі... І все-таки, знаєш, чоловікові важко забути про те, що він чоловік, навіть якщо йому до снаги дістати сонце з неба. Тож вони просто намагаються затуманити собі мізки, щоб не думати про це. Справді, навіть у недавні лихі часи, коли магія була в занепаді, я ніколи не чула, щоб якийсь чарівник порушив закляття і застосував свою силу для вдоволення власної хоті. Навіть найнікчемніший чаклун на таке не наважиться. Звісно, деякі невігласи-знахарі чи ворожбити — словом, різна дрібнота, — іноді вдаються до чарів, щоб закрутити голову якійсь селянці. Але ж я чудово знаю: їхні закляття нічого не варті! Тут річ у тому, що одна сила не слабша від другої, і в кожної з них — своя мета. Принаймні так я це розумію.
Тенар глибоко замислилась.
— Вони самі себе від людей відокремлюють, — нарешті сказала юна.
— Авжеж. На те вони й чаклуни.
— Але ж ти цього не робиш.
— Я? Нічого дивного, люба, адже я лише стара відьма!
— Стара?
На мить запала тиша, а відтак із темряви почувся відьмин голос:
— Достатньо стара, щоб уже нічим особливо не перейматися.
— Але ти казала... Ти ж не давала обітниці безшлюбності?
— А що це таке, люба?
— Ну, як усі маги?
— О, ні. Ні, ні! Я хоч і не була красунею, проте вміла дивитися на чоловіків так... і знаєш, то було зовсім не чаклунство! Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі... Потрібно тільки зміряти його таким, особливим, поглядом, і все! Роззявить рота, як ґава, і за кілька днів навідається до мене: "Дай мені ліків для пса, у нього короста", "А мені — цілющого зілля для бабусі", — але ж я добре знала, чого вони хочуть насправді, тож якщо хтось припадав мені до серця, то я не комизилася... Але тільки заради кохання, заради кохання! За чаклунство мені платять, а за задоволення — дарують кохання, ось що я тобі скажу. Звісно, і в коханні не сама лише втіха була... Я колись сохла за одним парубком, дуже вже гарний був, та тільки серце крижане, жорстоке... Він уже давно помер. Батько того Скорохода, котрий нещодавно повернувся сюди жити, — ти ж його знаєш! О, я просто божеволіла від кохання — навіть чарами один раз скористалася! Та все було марно. В бурякові кров не грає... Та й сюди, в Ре-Альбі, я перебралася через мороку з одним хлопцем із Порт-Ґонту. Я тоді ще зовсім молодою була. А він походив з багатої й поважної родини, тож я не могла нічого вдіяти. Сила була на їхньому боці! Вони не хотіли, щоб їхній син знався з простою дівчиною, з якоюсь брудною хвойдою — так вони мене називали. Мабуть, якби я не втекла сюди, то вони б завиграшки прибрали мене зі своєї дороги. Але, Боже мій, як я кохала того хлопця! У нього були такі дужі, мускулясті руки, а в глибоких темних очах жеврів вогонь — я наче й досі бачу їх перед собою...
Вони доволі довго сиділи мовчки.
— Слухай, а коли ти була з чоловіком, то, мабуть, мусила забувати про чаклунство?
— Аж ніяк, — задерикувато відповіла відьма.
— Але ж ти казала, що не можна нічого отримати, не віддавши. Чи у жінок це не так, як у чоловіків?
— Що саме не так, люба?
— Не знаю, — промовила Тенар. — Мені здається, що ми самі створюємо всі ці відмінності, а тоді скаржимося. Я не розумію, чому мистецтво Високої Магії та й сама магічна сила не можуть бути однаково відкритими для чоловіків і жінок?
— Чоловік здебільшого віддає, люба. А жінка приймає.
Тенар мовчала: вочевидь, її не влаштовувало таке пояснення.
— Наша жіноча сила, на перший погляд, здається меншою, слабшою, ніж у чоловіків, — сказала тітонька Слань. — Зате вона глибше сягає, бо, по суті, складається із самого коріння. Це як старий ожиновий кущ. А сила мага схожа на високу ялину, міцну, крислату — але під час бурі саме такі дерева й ламаються. А ось ожині ніщо не зашкодить! — Вона насмішкувато заквоктала, наче квочка, вдоволена таким порівнянням. — Ну що ж! Тепер він уже, мабуть, далеко відійшов, їм його не знайти. Але люди все одно базікати почнуть...
— Про що?
— Ти шанована жінка, люба, і добре ім'я жінки — це її багатство.
— Її багатство, — тупо повторила Тенар і, помовчавши, сказала ще раз: — Її багатство. Її скарб. Її ціна... — Вона зненацька підхопилася зі стільця, потягнулась всім тілом. — Це як у драконів, які шукають печери, будують фортеці і зберігають там свої скарби, дбають про свою спадщину, сплять на своїх статках, зливаючись із ними, перетворюючись на них... Лише брати і брати, але ніколи нічого не віддавати!
— Ти ще пізнаєш ціну доброго імені, — сухо зауважила тітонька Слань, — коли його втратиш. Звісно, це в житті не найголовніше. Але виправити такий ґандж дуже нелегко...
— А ти би погодилася не бути відьмою, аби стати шанованою жінкою?
— Не знаю, — замислено відповіла Слань. — Я не знаю, як би це мені вдалося. Адже в мене лише один-єдиний дар, а інших талантів, мабуть, катма.
Тенар підійшла до неї і взяла її руки у свої. Здивована цим жестом, тітонька Слань зірвалася зі стільця і трохи відсахнулась від неї, але Тенар пригорнула її до себе й поцілувала в щоку.
Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар — легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:
— Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?
— Не треба, — лагідно мовила Тенар. — Мені до чужинців не звикати.
Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим — здавалося, що горить саме повітря. Тенар була й не була в цьому мареві; вона ширяла на крилах вітру й сама була вітром, тією його силою, що не знає перепон... І жоден голос не покликав її...
Вранці вона сиділа на ґанку і розчісувала коси. Тенар була білошкірою, але, на відміну від більшості карґадців, мала темне волосся. Щоправда, тепер у її чорних, як воронове крило, косах іноді вже з'являлися срібні ниті. Вона щойно помила голову тією водою, яку приготувала для прання, бо вирішила, що пранням займеться пізніше. Ранок видався спекотним. Тенар сушила коси на сонці, повільно розчісуючи їх, — іскри спалахували на її волоссі і, наздоганяючи гребінь, з тріском збігали вниз.
Терру підійшла і зупинилася у неї за спиною, уважно спостерігаючи. Тенар обернулась і побачила, що дівчинка мало не тремтить від напруження.
— Що сталося, моя пташко?
— Із тебе вогонь летить, — промовила дівчинка. — По всьому небу розлітається!
— Та це ж просто волосся іскрить, — трохи ніяковіючи, пояснила Тенар. Терру посміхнулася, і Тенар раптом усвідомила, що раніше ця дитина ніколи не всміхалася. А тепер вона обома руками, здоровою й обпеченою, намагалася упіймати іскри, що сипалися з розпущеного волосся Тенар, і сміялася:
— Іскорки, іскорки!
І тоді Тенар уперше запитала себе: цікаво, яким бачить Терру весь цей світ? І зрозуміла, що не знає відповіді на це питання, що неможливо знати, як бачить світ той, кому випалили одне око. Їй знову згадалися Оґіонові слова: "Її будуть боятись". Проте вона не відчувала ніякого страху, навпаки! І заходилася знову чесати коси — завзято орудувала гребенем, аби іскорок було якомога більше, щоби знову і знову чути цей тихий, хрипкий, радісний сміх.
