Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Тоді Ґандальф видерся на вершечок своєї сосни. І щойно він приготувався стрибнути з висоти просто на списи ґоблінів, як із його патериці вирвався подібний до блискавки сліпучий спалах. Там би йому й кінець, хоча він, мабуть, убив би багатьох ворогів, упавши їм на голови як грім серед ясного неба. Але він так і не стрибнув.

Саме тієї миті Повелитель орлів каменем кинувся вниз, схопив його в кігті й шугнув у небо.

Ґобліни завили від люті й несподіванки. Ґандальф щось сказав Повелителеві орлів, і той голосно закричав. Тоді великі птахи, які його супроводжували, метнулися донизу, ніби велетенські чорні тіні. Вовки заскавучали і заскреготіли зубами, ґобліни несамовито залементували і затупотіли ногами, марно жбурляючи в небо свої важкі списи. На них налітали орли — темний натиск їхніх замашних крил валив ґоблінів на землю чи гнав геть, орлячі кігті роздирали їм обличчя. Деякі птахи полетіли до дерев і похапали ґномів, котрі вже повидряпувалися так високо, що далі нікуди.

Бідолашного маленького Більбо мало знову не покинули самого! Йому ледве вдалось ухопитися за ногу Дорі, коли того останнім підібрав орел, — і вони разом піднялись у повітря над усім отим розрухом і пожарищем. Більбо теліпався в повітрі, ледь не обриваючи рук.

Тепер, далеко внизу, ґобліни та вовки розсіялися по всьому лісі. Кілька орлів іще кружляло й ширяло над полем битви. Полум’я навколо дерев зненацька підскочило до найвищих гілок. Вони з тріскотом запалали. Знявся раптовий шквал іскор і диму. Більбо втік саме вчасно!

Невдовзі вогні пожарища внизу — червоне мерехтіння на чорній землі — пригасли, а ґноми та Більбо були високо в небі, підіймаючись дедалі вище широкими розгонистими колами. Більбо ніколи не забути, як він летів тоді, вчепившись у щиколотки Дорі. Він стогнав: «Мої руки, мої руки!» — а Дорі квилив: «Мої бідні ноги, мої бідні ноги!»

Найвідповідальнішої миті у Більбо запаморочилася від висоти голова. Зазвичай його нудило, коли він дивився вниз навіть із невисокої кручі, йому не подобалися драбини, не кажучи вже про дерева (адже досі йому не доводилось утікати від вовків). Тож ви можете собі уявити, як у нього макітрилось у голові тепер, коли він дивився вниз і бачив поміж пальцями своїх розбовтаних ніг темні простори, поцятковані тут і там — на скелястих уступах і на рівнинних потоках — місячним сяйвом.

Бліді гірські шпилі поближчали, освітлені місяцем зубці скель стриміли з чорної сутіні. Було дуже холодно, — дарма що стояло літо. Більбо заплющив очі й прикинув, чи зможе витримати так іще хоч трохи. Тоді уявив, що з ним трапиться, якщо він не витримає. Йому стало млосно.

Політ закінчився для нього саме вчасно — якраз тоді, коли його пальці розімкнулися. Важко дихаючи, він випустив щиколотки Дорі й упав на грубий настил орлячого гнізда. Він лежав там без жодного звуку, а в його думках змішалися несподівана радість порятунку від вогню і страх скотитися з цього вузького майданчика в густу сутінь, яка підступала до нього зусібіч. У нього справді неабияк паморочилось у голові після моторошних пригод останніх трьох днів, та ще й від голоду, — і несподівано для самого себе він проказав уголос:

— Тепер я знаю, що відчуває шматок копченої свинячої грудинки, коли його зненацька підхоплять виделкою з пательні й відправлять назад на полицю!

— А от і ні! — почув він відповідь Дорі. — Бо свиняча грудинка знає, що рано чи пізно знов опиниться на пательні, а ми, будемо сподіватися, — ні. Та й орли — не виделки!

— О, ні! Зовсім не лелеки — я хотів сказати «виделки», — промовив Більбо, всідаючись і занепокоєно поглядаючи на орла, який примостився поруч.

Гобіт ламав голову, чи не сказав він іще якоїсь дурниці й чи не видались орлові його слова грубими. Не слід бути нетактовним із орлом, якщо ви завбільшки лише з гобіта і потрапили вночі до орлячого гнізда!

Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав на собі пір’я, не звертаючи на Більбо уваги.

Незабаром підлетів іще один орел.

— Повелитель орлів наказує тобі принести полонених на Великий Уступ, — прокричав він і полетів геть.

Перший орел схопив Дорі в кігті й поніс його в ніч, лишивши Більбо зовсім самого. Ледве гобіт устиг замислитись, що орел-посланець мав на увазі під «полоненими» і чи не розірвуть його орли на вечерю, мов кролика, — як настала його черга.

Орел повернувся, підчепив його кігтями за курточку і шугнув у повітря. Цього разу Більбо летів недалеко. Невдовзі він приземлився, тремтячи від страху, на широкий скелястий уступ на гірському схилі. Не було жодної стежки, щоб туди дістатися, — лише повітрям, і жодної стежки, щоб вибратися звідти, — лише перестрибнувши через прірву. Там Більбо побачив своїх супутників, котрі сиділи, притулившись спинами до скелі. Повелитель. орлів також був там і розмовляв із Ґандальфом.

Виходило, що Більбо таки ніхто не збирався їсти. Чарівник і Орел-повелитель, судячи з усього, були знайомі й навіть перебували у дружніх стосунках. Насправді Гандальф, який часто бував тут, у горах, одного разу зробив орлам послугу, вилікувавши їхнього Повелителя від рани, завданої стрілою. Тож ви й самі бачите, що «полонені» означало тільки «полонені, визволені від гоблінів», а не «в’язні орлів». Зі слів Ґандальфа Більбо зрозумів, що вони нарешті збираються всерйоз і надовго забратися зі страхітливих гір. Ґандальф обговорював із Верховним орлом плани, як перенести ґномів, його самого та Більбо далеко вглиб рівнин, які їм належало перетнути.

Проте Повелитель орлів не хотів доправляти їх туди, де поблизу живуть люди.

— Вони стрілятимуть у нас зі своїх великих тисових луків, — сказав він, — бо подумають, що ми прилетіли по їхніх овець. Хоча іншим разом вони таки матимуть рацію... Ні! Ми раді видурити в ґоблінів їхню забавку і раді віддячити особисто вам, але не ризикуватимемо життям заради ґномів десь на південних рівнинах.

— Що ж, гаразд, — відказав Гандальф. — Перенесіть нас туди і так далеко, як вам завгодно! Ми все одно глибоко вам зобов’язані. А наразі ми помираємо від голоду.

— Я вже майже вмер, — пропищав Більбо слабеньким голоском, але його ніхто не почув.

— Цьому лиху можна зарадити, — сказав Повелитель орлів.

Трохи пізніше ви могли б побачити на скелястому уступі яскраве вогнище, а навколо нього фігурки ґномів, котрі готували щось, від чого йшов апетитний запах смаженини. Орли принесли сухого гілляччя на паливо, а ще — кроликів, зайців і ягня. Ґноми керували всіма приготуваннями. Більбо був заслабким, аби допомагати, а крім того, не надто досвідченим у білуванні кролів і нарізанні м’яса, звикши діставати його в різника вже розібраним і готовим до приготування. Гандальф також приліг, зробивши свою справу — тобто розпаливши вогнище, бо ж Оїн і Ґлоїн погубили скриньки з трутом і кресалом. (Ґноми ще й досі не призвичаїлися до сірників.)

Так закінчилися пригоди в Імлистих Горах. Незабаром шлунок Більбо знову відчув приємну важкість, а сам Більбо — що його хилить у сон від такого задоволення, хоча насправді він віддав би перевагу булці з маслом, а не шматкам м’яса, підсмаженим на шпичках. Він заснув, скрутившись калачиком на твердій скелі, — заснув міцніше, ніж на перині вдома, у своїй маленькій нірці. Але цілу ніч йому снився рідний дім, і він блукав уві сні по всіх своїх кімнатах, шукаючи щось, чого ніяк не міг ані знайти, ані пригадати, на що воно схоже.

VII

Чудернацька оселя

Наступного ранку Більбо прокинувся разом із першими променями сонця. Він підхопився, щоб подивитися, котра година, і поставити на вогонь чайник, — але виявив, що він зовсім не вдома. Тож він сів і поринув у даремні мрії про вмивальник і зубну щітку. Йому не дісталося ні того, ні того, а ще ні чаю, ні грінки, ні копченої свинячої грудинки на сніданок — лишень холодна баранина та кролятина. І після цього він мав бути готовий бадьоро вирушити в путь!

Тоді йому дозволили видряпатися на спину орла і триматися за пір’я в нього поміж крил. Над головою в Більбо засвистів вітер, і він заплющив очі. Ґноми вигукували прощальні слова, обіцяючи за найближчої нагоди віддячити Повелителеві орлів, — і вмить п’ятнадцять великих птахів піднялись у повітря з гірського схилу. Сонце все ще низько стояло на сході. Ранок був прохолодний, тумани лежали в долинах та улоговинах і огортали гірські шпилі та бескети. Більбо розплющив одне око і побачив, що вони вже високо в небі, земля — далеко внизу, а гори відступили назад. Він знову замружився й міцніше вчепився в пір’я.