Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр гримить. Це правильно. Зробіть ім’я, а потім — в місто. Дадуть квартиру, дітки з’являться. Заживете, як люди…
— Тут теж люди, свахо, — докірливо мовила Миколина мати.
Оленка гарячилась, заперечувала:
— Як не соромно, мамо… Що ти пропонуєш Миколі! Використать село, як драбину? Щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас…
— Люди, люди, — буркотіла мати. — Що там люди! Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити…
Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами ні до чого. Не вийде. Вона сформувалася давно і твердо. Все, що не підходило під її погляди — було дивним, неприродним, незрозумілим…
Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в машину, кричала:
— Дивіться, щоб дітей не було. Доки не переїдете в Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!..
Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь в її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати і батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла по іншому шляху — але, може, в цьому і їх заслуга. Часто люди йдуть від протилежного. Життя складне… його не можна розрахувати наперед…
Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.
— Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, — сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ — їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі — з неосяжним прозорим небом.
Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:
Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.
— Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?
— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.
— Тоді переробляй закінчення, — жартувала Оленка. — А то розлюблю. Ану, поете, живо!..
— Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…
— О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…
Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:
— А ти знаєш, я теж перевіряла себе…
— Як, Оленко?
— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?
— І що ж?
— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..
Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…
Мелодія сьома
ВІЙНА
УДАР
Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій…
Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.
Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…
В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.
Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.
Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:
— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…
— Не поїде вона, — посміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…
— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. — І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…
— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я буду ревнувати… Він зовсім полонив тебе…
— А що ж… якби молодший був, полюбила б його…
— Дивись, Оленко, а то доведеться діда власного на дуель викликати!..
Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано поглянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось прислухалася, чогось ждала.
Що з тобою, Оленонько? — прошепотів Микола.
— Стукає, Миколо, — чудним голосом сказала Оленка.
— Воно?
— Ага. Дай руку сюди. Приклади. Чуєш? Чуєш?..
Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, з нез’ясовним хвилюванням слухав, як там, в таємничому замкнутому світі ворушилося нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу… воно зріло в лоні Оленки… дівчинки з київських садів… коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він, не знімаючи рук з гарячого лона, вдячно поцілував очі Оленки.
— У нас буде дитя, зіронько… Наше дитя… І ми ще більше любитимемо одне одного… Правда?
— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття… Одне з почуттів… А я живу тобою… майбутнім дитям… нашим майбутнім…
Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Почулися глухі удари.
— Що це, Миколо?
— Не знаю, — тривожно сказав Микола.
На капітанському містку почувся якийсь гомін. Потім гнівний вигук. На щоглі раптово гримнув динамік, ніби хтось прорвався з небуття. Над пароплавом, над Дніпром, над густими туманами полинув голос, що будив людей великої країни на страшний і трагічний шлях…
