Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (версия книг .TXT) 📗
Поруч із Самуїлом-бацою сидів Михалек. Сидів — та все ніяк не міг усидіти на місці. Воєвода Райцеж щось запально доводив названому батькові, щомиті підхоплювався й розмахував руками (навіть це Михал робив так, ніби в кожній руці в нього було затиснуто по клинку); минала хвилина-друга, Самуїл-баца заперечно хитав кудлатою головою, і все починалося спочатку.
Нарешті Михалека прорвало. Він підхопився іще раз, схопив батька за барки, могутнім ривком зірвав з колоди й притяг до себе, щось беззвучно виказуючи у вискалене обличчя старого. Вік не позбавив Самуїла-турка неабиякої частки його колишньої сили, руки шафлярского злодія мертвою хваткою вчепилися в камзол непоштивого вихованця, на мить вони так і заклякли: величезний старий із ликом древнього ідола та молодий воєвода, що бавився крицею та чужим життям, як дитина — саморобною лялькою… Вечір відсахнувся перелякано, рвані смуги сутінок захиталися з боку на бік — і немов овечим молоком хлюпнули на Самуїла-бацу! Страшно сполотнівши, він облишив Михалека, вхопився за груди, закашлявся й зігнувся в три погибелі; майже впавши на колоду, він ще якийсь час здригався, намагаючись випростатися, а потім сповз на землю, скорчився біля ніг сина; тіло Самуїлове вигнулося в останній судомі й завмерло.
Воєвода Райцеж нерухомо стояв над трупом батька.
Не розуміючи, що робить, Марта ступнула вперед, наразившись на невидиму перешкоду, — і побачила зовсім поруч із собою русявочубого юнака, майже хлопчика, одягненого по-гуральськи: порятунок від дощу — прокип’ячена в олії сорочка з такими широкими в зап’ястку рукавами, що вони звисали майже до колін, полотняні штани із синіми зав’язками, широкий пояс із темної шкіри, поцяткований мідними та срібними бляшками, висока бараняча шапка…
Юнак невідривно дивився на Михалека та на мертвого Самуїла, пальці його стискали руків’я засунутого за пояс ножа — і воєвода немов щось відчув: різко озирнувся, наполовину оголюючи палаш, відступив на крок-другий, а потім швидко пішов, майже побіг геть.
Починався дощ, його краплі впали на тіло Самуїла-турка, перешкода перед Мартою дедалі більше заважала їй кинутися до батька, у відчаї вона спробувала обминути перешкоду, налетіла на юнака-гураля, пройшла крізь нього, усім тілом зопалу врізавшись у живе, тепле, що хропнуло при зіткненні; і Марта впізнала юнака, впізнала за мить до того, як перестала бачити.
Усі Шафляри знали, що в Янтосі Новобильської, молодої удови Яцека Новобильского, буває ночами Самуїлів побратим, Мардула-розбійник. Не сказати б що вночі, а так — коли крутиться в довколишніх місцях та коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали — не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули — сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила — сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого.
Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян [14], слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) — саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах.
Стояв, покусував губи та хапався за ніж.
5
Запряжена в тарантас кобила форкала й добродушно тицялася в Марту м’якими губами.
— Брешеш! — видихнула жінка, відганяючи коня та повертаючись до Великого Здрайці.
— Може, і брешу, — легко погодився той. — Всяко буває: можу збрехати, можу сам ошукатися, а можу й правду сказати! Що, красуне, отруїв я тебе?! Вір не вір, а забути не зможеш! Сама бачила, як пан воєвода над річкою Тихою молодого шляхтича заколов! Міг би пощадити, міг би покарати легким пораненням за зухвалість, а він раз — і лікоть криці у череві! Щоб не відразу помер, щоб помучився, довгенько… Що такому батько рідний, а тим більше — нерідний?! Менше ніж нічого!
— Замовкни!
Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки.
— Оце вже ні! — зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. — Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає — за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся — розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде!
— Чого ти хочеш? — стомлено запитала Марта.
І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті.
— Нічого, — не менш зморено відказав диявол.
Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці.
— Нічого, — ще раз промовив диявол. — Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу — тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? — забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся — не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй — це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: «Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!», а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану — не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив…
І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу — те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги…
— Ось зараз, — буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, — і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування — незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
— Найдобрішого ранку, ваші милості! — першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
