Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Маленький вождь сказав іще щось, але Арен його не зрозумів: звичні ґардійські слова тут перекручували так, що їх годі було впізнати. Хтозна, може, то були чиїсь імена? Наразі юнак почув їх уперше. Потім вождь спитав:
— Як ви опинилися у Балатрані?
— Ми шукали... — Арен запнувся, не знаючи, як висловити оте сум'яття думок і почуттів, що вирувало у його душі. До того ж, він вагався, чи можна сказати цій людині правду. Все, що з ними сталося, як і сама мета їхньої подорожі, тепер, здавалося, втратило сенс, загубилося в далекій минувшині. В Ареновій пам'яті панував цілковитий безлад. Нарешті він промовив:
— Ми припливли на острів Обехол. Коли ми хотіли пристати до берега, на нас напали. І мого повелителя було поранено...
— А ти?
— Я не постраждав, — спокійно відповів Арен. Йому ніколи не бракувало самовладання, тож і цього разу воно стало йому в пригоді. — Але потім зі мною сталося щось... Щось на кшталт божевілля. З нами був іще один чоловік. Він утопився... Взагалі, нас ніби огортав якийсь незбагненний жах.
Арен замовк. Вождь стежив за ним чорними непроникними очима, а тоді промовив:
— Отже, ви потрапили сюди випадково.
— Так. А ми ще й досі в Південних широтах?
— У Широтах? О ні. Острови...
Величним помахом тонкої засмаглої руки вождь накреслив у повітрі півколо з півночі на схід.
— Острови залишилися там, — промовив він. — Геть усі острови. — Відтак тим самим витонченим жестом обвів призахідне море перед ними — з півночі через захід на південь — і додав: — Це все море.
— А з якого острова походить ваш народ, мій пане?
— Ми не з острова. Ми — діти Відкритого моря.
Арен дивився на його розумне жваве обличчя, на велетенський пліт із храмом, оточеним високими ідолами, вирізьбленими зі стовбурів могутніх дерев. То були боги цього племені — напівдельфіни, напівриби, напівлюди, напівптахи... Потім він обвів поглядом плоти, на яких люди займалися своїми звичними справами: плели кошики і рогожі, різьбили щось із дерева, рибалили, готували їжу на кабицях, бавили дітей. Плотів було багато — щонайменше сімдесят, вони утворювали справжнє місто на поверхні води: над хатинами вдалині курився легкий димок, вітер розносив дзвінкі дитячі голоси... Так, по суті, це було звичайне місто, якщо не брати до уваги того, що під ногами його мешканців зяяла морська безодня.
— Невже ви ніколи не сходите на берег? — пошепки запитав юнак.
— Лише раз на рік. Тоді ми пливемо на Довгу Дюну. Рубаємо там ліс і лагодимо плоти. Ми робимо це восени, а тоді рушаємо на північ, услід за сірими китами. Зимуємо ми нарізно — кожен пліт плаває сам по собі. А навесні знову збираємося тут, у водах Балатрану: ходимо один до одного в гості, справляємо весілля, доки не настане пора Довгого Танцю. Тут починається Дорога Балатрану — потужна океанська течія, яка несе нас на південь. Всеньке літо ми мандруємо, здавшись на ласку хвиль, аж доки не побачимо, що Великі — так наш народ називає китів — повертають на північ. Тоді Й ми пускаємося слідом за ними і зрештою повертаємося до селища Емах — це на Довгій Дюні.
— Та це ж просто неймовірно, мій пане! — сказав Арен. — Я ніколи Не чув про таких людей, як ви. Моя батьківщина дуже далеко звідси. Однак і ми, мешканці острова Енлад, також танцюємо Довгий Танець напередодні літнього Сонцестояння.
— Але ви утоптуєте земну твердь — мабуть, для того, щоб вона була ще твердішою, — сухо зауважив вождь. — Натомість ми танцюємо над безоднею... — Він трохи помовчав і запитав: — Назви мені ім'я твого повелителя!
— Яструб, — відповів Арен. Вождь повторив почуте слово, але явно не мав жодного уявлення про те, що воно означає. І це було ще одним свідченням того, що його розповідь — щира правда! Ці люди й справді проводять усе своє життя у Відкритому Морі, далеко від будь-якої землі — так далеко, що навіть сухопутне птаство не долітає до цього незнаного на островах Земномор'я осереддя пустельних вод.
— Він був однією ногою в могилі, — сказав чоловік. — Тепер йому треба добре виспатися. А ти поки що повертайся на пліт Стара; я дам тобі знати, коли твій друг оклигає.
Вождь підвівся. Він почувався цілком упевненим у собі, хоча і досі остаточно не вирішив, як йому ставитися до Арена: як до рівного чи як до звичайного хлопчиська? Власне, в цій ситуації Арена більше влаштував би саме другий варіант, і він навіть утішився, що його відсилають геть, але за мить перед ним постала інша проблема: з'ясувалося, що течія віднесла плоти в різні боки на добрих сто кроків, і тепер між ними простиралися тихі води Відкритого моря.
— Доведеться плисти, — незворушно промовив вождь.
Арен пірнув у воду. Її прохолода приємно відсвіжала обпалену сонцем шкіру. Він доплив до найближчого плота, з якого за ним доброзичливо спостерігав гурт із кількох дітей та підлітків. Якась мала пропищала:
— Ти плаваєш, як риба, що потрапила на гачок.
— А як же мені плавати? — ввічливо поцікавився Арен, тамуючи образу. Звісно, він би ніколи не зміг сказати щось ущипливе такій крихітці, яка була схожою на тендітну витончену статуетку з червоного дерева.
— А он як! — крикнула вона і зграбно, немов маленький тюлень, пірнула у прозору мерехтливу воду. А десь через хвилину Арен почув її пронизливий голосочок і побачив чорну гладеньку голівку, що з'явилася над морською поверхнею за кількадесят кроків від нього.
— Тепер твоя черга, — звернувся до Арена юнак, який був, либонь, його ровесником, хоча зростом і статурою скидався радше на дванадцятирічного. То був доволі похмурий хлопчина із витатуйованим на спині блакитним крабом. Він пірнув, і решта дітлахів теж кинулися у воду, навіть найменший, трирічний малюк. Аренові, щоб не осоромитися, довелося наслідувати їхній приклад і шубовснути в море, намагаючись здійняти якомога менше бризок.
— Пливи, як вугор, — сказав отой юнак із крабом на спині, випірнувши з води поряд із плечем Арена.
— Або як дельфін, — чарівно посміхаючись, запропонувала гарненька дівчина і вмить зникла під водою.
— Або як я! — вигукнув трирічний хлопчик, погойдуючись на хвилях, як порожня пляшка.
Відтак і в той вечір, і протягом усього наступного дня, і впродовж іще багатьох довгих спекотних днів Арен купався, бесідував В працював разом із молоддю, що жила на плоту Стара. Згадуючи події, що сталися з ними відтоді, як вони з Яструбом відплили від берегів острова Роук, Арен, анітрохи не вагаючись, визнав зустріч із дітьми Відкритого моря найдивовижнішою пригодою за увесь час їхньої подорожі. Адже те, з чим вони зіткнулися у цьому пустельному куточку світу, ніяк не в'язалося з тим, що сталося раніше; а ще менше — з метою їхніх мандрів. Якоїсь зоряної ночі, лаштуючись спати просто неба, юнак подумав: "Здається, ніби я помер, і все це відбувається зі мною вже після смерті, у потойбічному краю, де завжди сяє яскраве сонце, поза межами нашого світу, серед синів і доньок моря..." Перед сном Арен зазвичай шукав на південному небосхилі жовту зірку Гобардон та її менших сестер, які спільно утворювали у піднебессі ґардійську руну "Аґнен". Але тепер зорі сходили пізніше, і він заснув, не дочекавшись, доки все сузір'я з'явиться над обрієм. І вдень, і вночі плоти плили на південь, але в морі ніколи нічого не змінювалося, адже те, що постійно змінюється, завжди здається незмінним. Травневі дощі припинилися, на нічному небі яскраво сяяли зорі, а вдень пригрівало сонце.
Звісно, Арен розумів, що життя на плотах — не таке вже й безтурботне, як могло видатися з першого погляду. Він розпитував своїх нових друзів про зиму, і вони розповідали йому про холодні дощі та могутні хвилі, про самотні плоти, що дрейфують у бурхливому морі крізь сірий туман і темряву — тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Минулої зими, під час шторму, що тривав майже цілий місяць, вони бачили такі величезні хвилі, які, за їхніми словами, були, "наче грозові хмари" (слова "гора" діти не знали). З гребеня однієї такої хвилі можна було побачити наступну, неймовірних розмірів, за кілька тисяч кроків від першої, і це грізне громаддя раз у раз накочувалося на їхні плоти.
