Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Серце в Миколиних грудях радісно застукало. З такими не згине рідний край, не пропаде. Вони сіль землі, його основа.
Доки ось так, спокійно, мозолясті руки будуть тримати зброю — не панувати чужинцям на Україні…
До сержанта підійшов невеликий хлопчик років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.
— Е, куди ти? — здивовано мовив сержант. — Малий ще. Катай додому…
— Я сам, — похмуро бовкнув хлопець.
— Що значить сам?
— Він сирота, — пояснив агроном. — А ти, Юрко, справді, йди спати. Рано в партизани…
— Товаришу агроном, — благально сказав Юрко, і оченята його сповнилися вологим блиском. — Хай дасть. Я все одно піду. Щоб я вмер — піду…
Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були прозорі, невинні, але десь в їх глибині гніздилася непохитна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:
— Дайте йому карабін…
Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся.
Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою:
— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка…
Микола зацікавлено глянув на хлопця.
— А що він — уміє грати? Цікавиться музикою?
— Дуже… Вже учивсь на баяні. Ми хотіли його від колгоспу послати в музичне училище до Києва. Тут у нас почало закручуватись на оркестр, так війна ж… В цьому році купили рояль, а грати так і не довелося…
— У вас є рояль? — схвилювався Микола.
— Там, на сцені. А ви що — музикант?
— Трохи граю, — всміхнувся Микола. — Ану, піду спробую. Може, востаннє…
Він, обережно ступаючи поміж сонними бій цими, пробрався до сцени, вискочив на неї, одгорнув завісу. Там справді стояв рояль. Микола захоплено оглянув його. Він був новісінький. В коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола підняв покришку, сів на табуретку. Зняв автомат з плеча, поклав на підлогу. Поворушив пальцями, пробіг по клавішах. Чиста дзвінка гама порушила тишу, відлунюючись в закутках клубу. Віл я дверей заворушилися тіні, заблищали здивовані оченята Юрка.
Микола забув про все. Він впав у стихію звуків, поплив за їх нестримною течією. Навала вражень ринула на свідомість, покотилася через серце, вимагала вияву в музиці. Попливли перші акорди імпровізації…
Деякі бійці підвели голови, в коридорі скупчилися селяни. Вони дивилися на сцену, бачили худорлявого бійця, який, заплющивши очі, схилився над клавішами рояля. Звуки, що линуть і залу, малюють селянам і бійцям широкі безмежні степи. Котиться під подихом вітру хвиля золотого колосся пшениці… Співають у високості жайворонки, славлять красу рідної землі, радість життя… Пливуть у бездонному небі білі хмарини… Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору…
Раптом грізний акорд! За ним ще один. Ще!
Чола бійців нахмурюються, повиваються смутком. Ні, на землі не мир, не радість життя, не усмішки дівчат! Ідуть з гуркотом ковані чоботи по випаленій землі, а поряд з ними — мертва дитина… летять вгорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть матері і жінки…
Надворі почувся гуркіт. Мелодія обірвалась. До залу вскочив командир — молодий чорнявий хлопець з двома кубиками. Він тривожно оглянув бійців, неголосно сказав:
— Нам пора, друзі. Займаємо позицію…
Загриміла зброя, казанки. Невеликий зал сповнився гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу припаси, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, останнім пішов до виходу.
Біля дверей його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. На нього захоплено дивилися блискучі Юркові очі.
— Що тобі, Юрко? — ласкаво запитав Микола. — Сподобалась моя гра?
— Дуже! — видихнув хлопчина. — Здорово! От би мені так?
— Навчишся, — всміхнувся Микола. — Ось закінчимо війну, підеш в консерваторію… Ну, прощай, мені пора…
— Дядю, — благально мовив Юрко. — А скажіть мені, хто ви? Музикант, еге?
— Композитор!
— Ой як здорово! Самі складаєте пісні? А як же ваше ім’я?
— Микола Горенко… Після війни зустрінемось, Юрку…
Микола швидко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні дитячі очі…
БІЙ
Взводний зупинив бійців під горбом, де мали займати позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога, що вела на переправу. В сутінках ночі було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед колоною, зітхнув, ніби зважувався на щось, глухо сказав:
— Друзі… Позаду нас — переправа. Наказ — протриматись до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік… Потім наш відступ прикриють вогнем…
Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавський дядько, заспокійливо мовив:
— Ти, командир, не вмовляй нас. Ми все розуміємо… Раз треба — значить, треба. Хіба вперше?..
Взвод схвально загомонів. Командир підняв руку.
— В окопи, товариші! Незабаром світанок…
Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, перекочувався вогняним валом все ближче і ближче, плювався багровими спалахами вибухів. Незабаром над полем попливли тумани. Канонада затихала. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві нишком лаялися артилеристи, проклинаючи покручені дороги.
Потім все завмерло. Спереду було німо, тільки зловісно перекочувався по яругах сивий туман, ніби під його хвилястою шкірою таїлась якась потвора…
Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали йти гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю копнутися у власній душі. Як він зустріне перший бій? Чи злякається? Чи не впаде перед страшним іспитом?..
Бородатий дядько — сусід Миколи — зупинився рядом, задумливо постояв, почав повільно крутити цигарку. Запитав:
— Страшно?
— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся навколо, думаю, сам собі не вірю… Ніби сон…
— Це правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно… і підло, якщо подумати… Незрозуміло. Чого не вистачає? Земля така величезна, багата. Всім би ось так можна наділити… всі б жили… А так — півметра на кожного. Все одно — ми поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі… Як скажені пси — кусають, кого попадуть.
Дядько помовчав, затягаючись смердючим димом, потім прихилився до Миколи, прошепотів:
— А як ти думаєш, Горенко? Ти грамотний чоловік, я чув, як ти на роялі грав… Ось умру я — і це назавжди? Більше не житиму?
— Аякже, житимеш! — насмішкувато обізвався хтось у темряві. — Черви з’їдять в окопі та й амба. Може, царства небесного захотів?
Дядько не відповів на образливе слово, спокійно, запитливо дивився на Горенка. Микола непевно сказав:
— Це найскладніше питання, дядьку… Всі людські сумніви одпали б, аби лиш узнати напевне тайни світу. Тільки тоді нецікаво було б жити…
— Це правда, — згодився дядько. — Раз нема тайни — нема інтересу жити. А все-таки — яка твоя думка?
— Я думаю так… Людина живе не сама по собі… не в пустоті. Вона — ось ви, я, наприклад, — не лише кусок тіла в пустоті, а ще й численна кількість всяких речей і явищ. Земля, люди, діти, улюблені книги, думки, тварини, хата, друзі. По-моєму, це ясно. Хіба ви б могли уявити себе без всього цього?.. Подумайте гарненько!..
— Правда, — зрадів дядько. Це дуже ти правильно сказав. Говори далі, говори… Я починаю кумекать…
— Ну от. Скажімо, я гину. На землю падає оце тіло і розпадається. Але ж все інше залишається?
— Що залишається? — почувся недовірливий голос збоку.
— Все, — розізлився дядько. — І діти, і поле, і земля рідна, і хмари, і сонце. Поняв?
— Ну й радуйся! — бовкнув скептик похмуро. — А ти гнитимеш в землі…
