Волонтер - Білий Дмитро (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Вечорами я сиджу на своєму подвір’ї і дивлюся на рівнину, яка розкинулася прямо за моїм будинком. Дивлюся, як сідає сонце, як сутінки забарвлюють степ у таємничі відтінки сірого. Узагалі люблю дивитися на вечірній степ. Хіба що тільки інколи несподівана думка торкається спокою — а раптом десь на обрії я побачу, як майне на мить чорне крило?
ПОЦІЛУНОК ВІДЬМИ
ВІД АВТОРА
Не знаю, чи варто викладати на папір цю історію… Дехто мене попереджав, що краще притримуватися офіційної версії тих подій, які на короткий час стали сенсацією в наших краях… і не тільки в наших… Але я все ж наважився занотувати те, чого свідком був сам, чиїм свідченням довіряю і що можливо допоможе наступним сміливцям, якщо такі з’являться, зберегти своє життя або власний розум… Отож кажучи по-старосвітськи, узявся я за перо із трьох міркувань, кожне з яких є рівноцінним…
По-перше, як я вже казав, нещодавно мене попередили, щоб я і надалі зберігав мовчанку про ці перипетії… Це, якоюсь мірою, пробудило в мені, здавалось би, вже давно згаслий бунтарський дух. Тим більше — цілком можливо, що вони знайдуть спосіб змусити мене замовчати. Назавжди. І тоді останній свідок зникне, а з ним і таємниця Степового Каменя, яка стала головним смислом і жахом мого життя. Та я не дуже якось бажаю щезнути назавжди. Разом із Таємницею, зберігачем якої залишаюся… Це буде моя посильна помста — і Таємниці, і тим людям (хоча я не зовсім впевнений, що серед них тільки люди), які не бажають, щоб таємне врешті відкрилося. Адже ніщо так не підсилює їх, як ілюзія і впевненість інших, що в світі все зрозуміло, а в будь-якій газеті можна прочитати про розгадку будь-якого «секрету»…
По-друге, спроба записати все мною побачене і пережите, має допомогти мені зберегти дуже хитку рівновагу між безумом і здоровим глуздом (принаймні, я все ж зберігаю надію, що досі її не порушив). Сподіваюся, що поки я буду все це занотовувати, — деякі, поки малозрозумілі для мене фрагменти Таємниці зможуть вповні розкритися. А як може бути інакше, бо маю хитку надію, що створення цього Тексту стане остаточною крапкою в Ритуалі, який так і не був тоді завершеним… А отже, і я не встиг стати посвяченим, що продовжує мене наражати на страждання і фізичні, і душевні…
Ну і, по-третє: не маю жодного сумніву, що Степовий Камінь буде продовжувати шукати й нових претендентів на посвячення, і на нові жертви, і на нових дослідників, і на нових зберігачів Таємниці. Є дуже слабка надія, що, коли доля допоможе їм ознайомитися з цим Текстом, то він стане вагомим застереженням для цих безумців… Хоча, хіба можна від чогось застерегти безумця?.. Але спочатку я розповім з чого все почалося…
Глава І
Про «Панцир від долі»
Усім втаємниченим у глибини наукового життя відомо, що головна цінність кожної Конференції полягає в кулуарних бесідах. Ну, а яке кулуарне спілкування може обійтися без коньяка? Ще одна особливість полягає в тому, що під час таких бесід вчені, які у виступах на пленарних засіданнях так палко запевняли, що кожну мить свого життя присвячують роздумам та наполегливій праці над проблематикою своїх досліджень, аж ніяк не бажають хоч словом обмовитися про цю сакральну проблематику. Вони можуть говорити про що завгодно, окрім своїх, так би мовити, власних наукових зацікавлень.
Здається, єдиним винятком, на моїй пам’яті, була студентська Наукова конференція, десь наприкінці 80-х років в Ужгороді, після якої ми завалили в ресторан «Скеля» і під чарівну музику скрипалів довго теревенили на тему — «Чи існував дійсно Азіатський спосіб виробництва?»… Але чим далі від студентських років, тим менше місця займала наукова чи біля-наукова тематика в кулуарах, аж доки майже зовсім не щезла…
Отже, як і годиться, випивши достатню кількість коньяку, обмінявшись візитками та телефонними номерами, наукова братія залишала банкетну залу й повільно розчинялася в зимовій темряві…
Мені якось не дуже кортіло залишалося на самоті, але вічна магія стародавнього Міста, яка тримала мене в своєму полоні вже чверть сторіччя, примусила стишити ходу від галасливої юрби колег і зачаровано втупитися в дивовижну картину — «Повільне осідання сніжинок на високі кам’яні стіни величних споруд»… Навіть легкий вітерець стих, щоб не заважати снігу повільно фарбувати будівлі у сріблястий колір. Десь двоє співців тихими тенорами виводили якусь давно вже забуту пісню, вулиці швидко порожніли — мешканці цього Міста, давно вже відвиклі від замилування його чарами, розбігалися по домівках, готуючись повечеряти та зручно вмоститися перед телевізорами.
…Але для мене це Місто, на щастя, було далеко не буденним. Я беріг його для себе, намагався не обтяжувати своєю присутністю, і воно завжди віддячувало мені за таке шанобливе ставлення до нього. Але годі про це… Завтра я мав повертатися додому і, як завжди, мене охопило нестримне бажання дихати повітрям Міста й чути власні кроки на його старовинній бруківці.
Мої колеги вже остаточно розчинилися між сніжинок, мабуть, геть поглинуті новими хвилями науково-творчого ентузіазму, який так старанно приховували на бенкеті. Я не без задоволення визначив, що, незважаючи на майже нічний час, для мене відкривається безліч можливостей — наприклад, ще пару годин походити нічними вулицями, намагаючись оживити в собі щемливі та солодкі спогади, або зайти в якусь нововідкриту креативну кнайпу і спробувати за келихом пива назавжди зафіксувати в собі цю чудову мить чергового прощання з Містом.
До квартири, знятої мною на час Конференції, залишалося кілька кварталів, але вирішив все ж завернути до однієї досить пристойної кнайпи, яка в денні часи зазвичай була переповнена публікою (переважно з приїжджих), але зараз мала бути напівпорожньою. Як не крути, але сумна церемонія розлуки мала відбутися… До того ж, ця погода, яка так несподівано, попри всі прогнози, впала снігом на Місто, навіяла на мене спогади двадцятирічної давнини і, як наслідок, увела мене в майже забутий сентиментальний і сумний стан душі… Ну, і мої легкі чоботи були розраховані все ж на весну, а не блукання засніженими вулицями. Коротко кажучи, весь цей набір обставин (у якому далеко не останню роль відіграло хлюпання води у взутті) примусив мене повернути до під’їзду, в якому і знаходився давно вже віднесений до моїх улюблених місць гостинний притулок — саме для таких як я.
…«Немає панцира від долі,» — казали античні герої… Але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути — і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення. Не хочу я над цим думати, тим більше, що легкі демісезонні чоботи виявилися аж занадто нетривким панциром… Так чи інакше, але я вирішив все ж випити кухлик пива в теплі й затишку… Знав би я… Хоча… Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене немов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…
Глава II
Кнайпа «Торквемада»
А почалося все досить прозаїчно. Яким і повинен бути прозаїчним вхід до креативного закладу, який, зазвичай, втрачає свою креативність біля опівночі. Двоє вельми втомлених офіціантів у фірмових чорних балахонах втомлено курили, прихилившись тружденними спинами до сходових поручнів. Ну, зовсім, як два катівських підручних, що вискочили перекурити в перерві між допитами. У під’їзді відчувалися пахощі минулих черг до входу, сирої штукатурки та диму дешевих цигарок.
— Ще відкрито? — запитав я…
— Зайдіть перевірте… — ліниво мотнув головою в напрямі дверей один з офіціантів.
— Добре, — я штовхнув двері й опинився у кнайпі. У денний час і ввечері, не кажучи вже про вихідні, вона була вщерть заповнена публікою, яка прагнула пива, горілки та екзотичного антуражу. Але на цей раз у темних залах було майже порожньо, а звичний гамір, який, здавалося, ніколи тут не вщухав, кудись випарився, немовби похмурі стіни без сліду всмоктали його в себе…
