Хто ти? (1963) - Бердник Олесь Павлович (читать книги без сокращений .txt) 📗
Микола гірко всміхнувся. Яка чарівна пропозиція. Задовольняти після ситої вечері «естетичну» душу ката-музикознавця. Чудово. Великий успіх…
Він зійшов, похитуючись, зі сцени, ясним поглядом подивився на ворога.
— А далі що, пане офіцере?
— Що значить далі? Ах так. Якою буде ваша доля? Знаєте — кінчиться війна, я не забуду вас. Може, навіть постараюсь влаштувати куди-небудь…
Образа, ніби удар ножа, пройняла душу Миколи. Він потемнів од гніву, не стримуючись, запитав:
— Невже ви думаєте, пане… музикознавець, що ви залишитесь тут?
Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до Миколи.
— А ви… думаєте інакше? — озвався він.
— Інакше, — не володіючи собою, сказав Микола, і погляд його палав ненавистю. — Ніколи наша музика, наша пісня не буде вашою. І душа народу теж. Ви можете вбивати, палити… зайняти пів-країни. Але серця зайняти не можна… Душа для вас недоторканна!..
Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводив пронизливого погляду в очей Миколи. Зрештою, процідив крізь зуби:
— Може, й так. Ви всі фанатики… Тим гірше для вас. Нам не можна разом жити на землі. Або ви, або ми!.. Чи не так?
— Так, пане офіцер! — з жовчною іронією сказав Микола.
— Ви самі вибрали свою долю, — спокійно сказав офіцер. — Вас розстріляють…
— Дякую…
— Вас розстріляють, як воїна. І поховають. На дніпровській горі. Як Шевченка. Буде видно і Дніпро і кручі. Хе-хе! А на тому світі хай бог розсудить, хто з нас правий!..
— Суд буде на цьому світі, пане офіцер! — твердо мовив Микола.
І ось він знову на кручі дніпровській. Болі тіла і душі завмерли, відійшли в глиб єства. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнявся багрянець лівобережних лісів. Там десь Зеленьки, рідне село… Чи й там фашисти? Чи вціліли дорогі, кохані люди в страшному вихорі війни?.. Оленко, мамо, діду… Чи знаєте ви, чи відчуваєте, що син ваш, муж ваш стоїть перед лицем смерті?.. Який уже раз?..
— Шнель, шнель, — чується нетерпляче.
Микола оглянувся. Там дві жінки з села копають могилу для нього. Вони судорожно ридають, витирають сльози рукавами фуфайок, а солдати з нудьгою дивляться на їх повільну роботу, незадоволено підганяють суворими окриками.
Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, а жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться донизу, роняють добірне зерно. Микола заплющив очі. Здалека звучить мелодія. Він схоплює її, розмотує клубок гармонії далі, далі, розпускає його на безліч барвистих ниток, що переплітаються в чудовому поєднанні, линуть в безмежжя свідомості…
Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати симфонії… А як хотілося… Почати можна було б з їхньої зустрічі. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва крові. Крізь листя дуба просвічує срібне коло місяця, воно поринає в хмари… а Оленка чомусь з жахом і надією дивиться на нього? Що вона тоді бачила в небі, чого чекала?
— Шнель!.. Пора…
Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, побігли стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Не бачив ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Симфонія продовжувалась, посилювалась, підіймалася в невідомі космічні сфери. Прекрасні очі Оленки засяяли з глибини небосхилу, в музиці почувся голос діда:
— Справжня людина вмирає в дорозі…
Тріснули постріли. Розпечений вогняний шворінь роздер мозок, змів за одну мить сонце, Дніпро і синю далину. Тільки гучні акорди мелодії, що прозвучали урочисто в високості, розкотилися в небуття… згасли…
НАРОДЖЕННЯ
А Оленка прямувала на схід. Її підхопив воєнний вихор, покотив по фронтових шляхах. Під Харковом вона потрапила в оточення. В обозі пошарпаного полку на світанку вона разом з групою санітарів та лікарів пробиралась до своїх. У вибалку їх накрили літаки. Засвистіли кулі, гримнули вибухи бомб.
Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:
— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..
Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася до неї, розгорнула одежу.
— Тужся! Тужся, бідненька ти моя! — кричала вона.
Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого — ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..
В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.
— Дочка! — закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?..
— Оксана, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко…
— Гарне ім’я, — похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..
Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.
— Чого вона мовчить? — запитала злякано.
Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…
КІНЕЦЬ
Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше — пучок жовтого колосся пшениці.
І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…
Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…
…ЧИ ПОЧАТОК?
Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився в пітьму, де все ще завивав ураган. Я не стримався, тихо запитав:
— Невже… все… Невже на цьому закінчилось?
Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.
— Закінчилось? — перепитав він. — Навпаки. Тільки почалося…
— А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..
— Чудес не буває, — тихо мовив юнак. — Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, — лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?
— Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..
— Невже не догадались? — усміхнувся юнак. — Я Юрко.
— Юрко? Малий партизан?
— Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…
Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі — ясні і відкриті — створюють враження молодості.
