Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— Яка довга ніч!
— Слухайте далі! — несподівано сильним голосом сказав Слуга, ніби отримав друге дихання. — Я спершу не думав йти на страту Мирона, бо видовище, коли безборонному чоловіку завдають смертельні тілесні рани, викликає у мене не лише відразу, а й обурення. Вигляд крові й зойки стражденних — се зараза, яка чіпляється до кожного, хто навіть дивиться на чужі муки. Найогиднішими виглядають обличчя людей, котрі прийшли на публічну страту. Але я сподівався, що Мирон не зможе піти з життя, як безсловесна худобина, а ще я мусив глибше відчути власну провину, навіть якщо й вона невільна. Бо я знав інші слова Спасителя про те, що ті — прокляті, хто не відає, що чинить. За такі слова розп’яли б і нині кожного, хто насмілився би їх вимовити.
Я був переконаний, що ті, хто, йдучи довгою дорогою життя, розгубив почуття, рано чи пізно опиняються на боці зла. Так сталося з Ворожбитом, для якого людська істота нічого не значила.І з Владом Цепешем.І з князем Романом.
Із самого ранку на майдан, де в звичні дні була торговиця, сходилися люди. У Добромилі рідко страчували когось, а про таку рідкісну птицю, як чернець-єретик не чули взагалі.Я стояв віддалік, коло знайомих приїжджих купців, і нас з усіх боків обступали гори, ще безлисті, проте вже напахчені тонким ароматом перших квітів, білих, жовтих, синіх. Це нагадало мені ту моторошну страсну п’ятницю і старого князя Лева, у якого загорівся від свічки рукав. Люди довкола висловлювали різні здогади про особу відступника, вгадуючи, чий то може бути син. Се їх цікавило найбільше. Мирон лише раз глянув на юрбу, розігріту подією. У всіх йшла пара з рота, бо в горах зранку дуже холодно навіть улітку. Лице Мирона посиніло від холоду й він щосили намагався вгамувати тремтіння. Потім подивився поверх гір в зеленкувате небо й почав ворушити губами, і продовжував це робити, навіть коли кат Савка з підручним поставили його на коліна, й оголили тонку шию…
Я відвернувся. Здавалось усе скінчилось.
Та раптом поміст затріщав, ніби перекривлюючи хрускіт відрубаної голови, що впала у піставлений підручним ката кошик, і здавалось, земля захиталася під усіма нами. Люди попадали на землю, більше з переляку, бо усі бачили як єретик щось шепотів. Недобре передчуття охопило всіх, навіть мене, бо се ж трапилось у нашому місті, Добромилі, а не десь, приміром, у Львові.Невідомо звідки налетіла буря, чи з заходу чи зі сходу, але в кожному разі то було знамення, що нас усіх чекають лихі часи. Вітер з пилюкою зривав з дерев гілля, з голів шапки, з дахів ворон. Небо потемніло і стало темносірим у чорні крапки. Але не впало ні краплі дощу. Якби він був, то напевно теж незвичайним: солоним чи червоним, як кров Як говорив один писар, що теж називав себе Многогрішним: «Не можна нічого змінювати у Святому Письмі, ні додавати, ні пропускати, бо се приносить великі й нещасливі зміни.»
Тернава, наступного дня
— …Не знаю, чи радий би був Мирон побачити в натовпі обличчя своїх родичів. Вони, звісно, не признались би до цього, як не признаються родичі загиблих повстанців, тіла яких скидають слуги Антихриста на тому самому місці, де колись зітнули Мирону голову. У вироку, що зачитав церковний писар, не називалася родина, з чого я зрозумів, що тих немає вже на світі.Та я хотів пересвідчитись на власні очі, бо сам не мав ніколи родини. Однак я почував себе так, ніби ця історія важила для мене більше, ніж для будь-кого. Можливо, тому що зі мною трапилось би таке саме, якби я був звичайною людиною, а не сином опира та відьми, якому все сходить з рук, навіть якщо його використовують інші в певних цілях. Але у долі слуг є щось спільне, бо ними не стають, а народжуються.
Через Тернаву я частіше проїжджав, ніж бував там. На половину села падала тінь з двох високих гір Радчої та Сліпої.На Сліпій стояв дерев’яний замок добромильських орлів — панів Гербуртів, що потім замінили на кам’яний. Тоді вона ще не поросла диким самосійним лісом.
Я одазу поїхав до отця Миколая. Він не міг бути батьком Мирона за віком.І я був певний, що взагалі не належав до тієї родини. Здається, з — під Дрогобича, якщо не помиляюсь. Як з’ясувалось, у Тернаві була ще одна церква, покинута, коло старого цвинтаря, по дорозі на Хирів. Отець Миколай казав, що закинули її неспроста, втім, без зайвого галасу, щоб не множити Тернаві лихої слави. Сам він прибув сюди уже після того, як церкву закрили, але охоче переповів чутки, щоб я сам розбирався, де правда, а де лож. Коли парафіяни питали його, що робити з церквою, він радив лишити усе так, як є.Або рано чи пізно Господь вдарить у неї громом небесним, або час її доруйнує.Простіше побудувати новий храм Божий, але навіщо? На свята й навіть у неділю тернівці йдуть до церков Добромильських, та й щораз більше оселяється тут людей не нашої віри: вірмени, поляки, німці, євреї.Волохи, правда, селились більше у Старій Солі.
Нещастя, яке спричинило таке запустіння тернівської церковці св. Параскеви п’ятниці, трапилось вісім літ тому влітку, між Петрівкою і Маковієм, коли я мандрував зі своєю купецькою валкою, аби не застоювалась кров у моїх жилах. У тамтешнього священика Іринея було п’ятеро діточок: чотири сини і дочка, й він дуже бідував. А коли вмерла їмость, стало ще гірше. Третього сина віддали ще хлопчиком до монастиря, невідомо, чи живий він чи вмер. Найстарший син Іван, котрий мав би заступити колись вітця, видно, не виявляв до духовного сану великої прихильності, бо гуляв з хлопськими дівками, аж за ним курилося. Чи правда, чи ні, але пішов він якось на добромильський ярмарок продавати телицю і помутнів йому розум. Купив на вторговані гроші антипка у ворожбита з Бусовиськ, а вдома сказав, ніби гроші йому вкрали. Щоб ніхто не видів, носив дідьку на оборіг страву без солі.Таке часом буває, але щоб син священика зважився плекати дідька, світ ще не видів! Навіть жити їм стало трохи ліпше: родило на полі, вівці плодилися, корова привела зараз двох телят. Та потім, хтось, чи не мала сестра, випадково посолив страву, бо Іван таївся з своїм антипком, й відтоді ні вдень, ні вночі не було спокою. Дідько, най би щез, гримав попід стріху, верещав під вікнами, перекидав усе в хаті, так що сусіди чули. А сусіди зрозуміли, що то за нечистий воює.Мусив Іван признатися і отець Іриней прокляв його спересердя. Може, не на вічне прокляття, але батьків проклін скоро справджується. Старший син Іван повісився на церковних дзвонах, осквернивши святе місце й осудивши свою душу на вічну покуту.
Коли ж отець Іриней пішов молитися до церкви за синову душу, напала на нього чорна хвороба і вмер він просто коло царських врат.
— А що ж іншими дітьми сталося? — спитав я.
— Другий син, Микита кинув малих брата й сестру й пішов челядником до пана Стадницького з Ланцута
Лишилося в хаті двоє найменших, Оленка та Ілько. Не могли дати собі ради з господаркою, чи хтось відобрав те, що лишилось, у сиріт, і пішли на жебри. Ходили так рік чи два, на зиму вертаючи до хати. А потім Ілько, наймолодший син, втопився у Вирві, посковзнувшись на кладці. На той час Оленка вже підросла й пішла бавити діти до одного шляхтича чи купця. Минулої осені взяв її за себе один старший чоловік, бездітний удовець, з Лопушанки, що коло Спаса.
Більше священик не знав нічого. Дивно, що він навіть не цікавився єретиком, скараним вчора на горло в Добромилі.Був се дуже земний і простий чоловік, той Отець Миколай. Насамкінець він хитро глянув на мене й спитав:
— А пощо вам, пане Слуго з Добромиля, та нещасна родина? Нема кому й помогти, хіба Олені, але за бідну сироту тепер дбає її чоловік.
— Питав мене колись один чернець за отця Іринея.
— Може, син його?
— Він не казав, чий він син. У ченців один отець — Господь.
Тернівський священик знав про мою щедрість і не був розчарований. А я вирішив відвідати останню в роду — Олену, взнати, як їй там ведеться, і то лиш тому, що її покійний Мирон любив найбільше. Бо той брат, Микита, що покинув своїх брата й сестричку, не захоче слухати про Мирона-єретика. Втім, він міг належати до тих людей, хто мріє колись усіх осипати своїми щедротами, забувши, що щедрість душі потрібна більше, ніж щедрість калитки.
