Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
В лице Якову сипнув дощ, перемішаний зі снігом. Він затулився рукавом, і кинувся одразу до Воріт. Хтозна, чи не потрафить сновида відсунути засув. Але Ворота стояли наче вилиті з темного металу.
— Гей! — крикнув Яків. — Де ти!
Він затулив спиною засув і став вдивлятися у темряву. Скільки ж триває ця ніч?! Скрипіли дерева, розгойдувані вітром, скреготів півник на даху, доки його не зірвало, і бляха зі свистом і дзенькотом опинилась невідомо де. Ворота двигтіли під спиною, опираючись руйнівному західному вітру, що ніс з того світу плач, брязкіт зброї, виття сирен і ляскання батога по людському тілі, перестук зубчатих коліс, поодинокі постріли самогубців, калатання сердець тих, кого вели на страту, крик породіль — усе це зливалось в один великий лемент людського роду. Тіло Писаря перетворилось на метал; він далі підпирав Ворота, хоча ніхто не міг у них увійти, крім його наступника.
Нарешті він розгледів сновиду, який не чув ні страху, ні холоду, і вже був на третьому щаблі драбини. Вежа могла кожної миті впасти. Та коли Яків побачив це, у серце його вступила тиша. Він покинув підпирати браму й піднявся на вежу слідом за тим чоловіком, що зробив це із заплющеними очима. Все одно була ніч і ніде не світилось жодного вогника. Під ними було провалля, угорі — теж. Поступово до Якова почали вертатись відчуття, як по обідраних руках стікає кров, і болять вуха від різких звуків бурі й холоду. Той чоловік боровся з чимось таким, що його не могли знищити навіть століття перебування у Притулку. Та сила мучила наяву, натомість сни були лагідні й невинні. Та сила звалась сумління. Тому Ізидор не прийняв Притулку, а стара Марта віднайшла в ньому рідну душу, а щодо маленької дівчинки, то вона знала, як їм потрібна, і потребувала їх не менше. Від Притулку можна відмовитись.
Потім вони зійшли на землю, чоловік з шістьма пальцями і Писар Західних Воріт, і, геть знесилені вітром, посідали в хаті. У сновиди нарешті розплющились очі, але у напівтемряві важко було сказати, якого вони кольору — сірі чи сині.
— Як тебе звати? — спитав Яків.
Той розкрив рота. У нього не було ні язика, ні зубів.
— Нічого, — зітхнув Яків, — це не страшно. Говорити можу і я.
Але той похитав головою і показав на книжку, що лежала скраєчку стола. Підбадьорливо посміхнувся й підсунув її до Якова.
— Ти знаєш, що тут книжки особливі? Їх не можна прочитати двічі….
Чоловік закивав головою, продовжуючи посміхатися. Яків розгорнув книжку навмання. Кров уже засохла і він не боявся забруднити папір. Піднісши свічку ближче, Писар почав читати:
«Як тільки мені виповнилось сім років, мене забрали від матері й віддали до школи писарів, як колись мого батька. Там більше били, ніж годували: різкою по спині та лінійкою по пальцях. Я думав, що так буде завжди і розучився плакати. Терпів знущання й від старших учнів, і через биття, голод та холод, не виріс, а спина моя згорбилась від сидіння за грифельною дошкою. Коли я нарешті скінчив школу, мене послали учнем до митника, що стояв на мосту. Я мокнув під дощем, мерзнув під вітром, а ввечері лягав у комірчині, де по мені бігали щурі. Митник бив мене, бо я задивлявся на людей та кораблі, що пропливали під мостом, а тому милився у рахунках. Або просто не давав їсти.
Батьки вмерли від чуми, й не мав я кому пожалітися, та і не пригадую, чи жаліли вони мене колись. Спина моя була в синяках, а голова в ґулях. Митник не пускав мене навіть до храму, і я не вмів жодної молитви. Отак терпів, бо не знав іншого життя і навчився лише виводити літери й складати з них слова. Люди ненавиділи митника, бо той був жадібний і немилосердний, проте кланялись йому низько. Вони боялись і ненавиділи й мене, бо їм здавалось, що я записую не скільки товару вони везуть, а їхні думки. Ніби я міг знати, про що вони думають, коли вони розмовляли чужою мовою…
Влітку спека палила моє тіло, і від випарів зі стічних канав, і всілякого падла, що пливло рікою, тіло моє вкрилось прищами, що перетворились на болячки, і митник прогнав мене, щоб своїм страшним видом не лякав купців. Від слабості я не міг піти далеко, й ліг під міською стіною, де був затінок Думав, що помру. Знайшлися добрі люди, які давали мені їжу й воду, бо не мали за що тепер ненавидіти. І ніхто мене не бив. Я був сам по собі. Почав ніби одужувати, та від злого повітря легені мені отворились і пішла кров. Зовсім трохи, але до тяжкої роботи я був неспосібний. Зачувши мій кашель, хазяїни гнали мене пріч. Я не хотів бути писарем, бо над кожним писарем стоїть більший писар, а над ним — ще більший. І хоч як мене били, боліло завжди, і я не міг до того звикнути. Лише терпів.
Якось я написав листа одній бабусі до її сина, а потім її небога прийшла просити, щоб написав до її коханого, а далі стали приходити сусіди й давали за роботу гроші, та я не брав, бо добрі люди півроку годували мене з милості. То вони приносили поїсти, а одна вдова дала одежу свого чоловіка, і та став я жити зовсім незле. Тесля зробив мені стільчика і я сидів тепер і писав листи, бо мав гарний почерк і вмів догодити кожному. Стражники дозволили мені зайняти хижку на березі, то я мав тепер свій дім. І люди вже знали, де я живу, якщо був їм потрібний.
Часом я заходив до храму й чув молитви різних людей: одні просили здоров’я, інші — багатства… Я довго думав, що ж мені попросити, і нарешті збагнув — нехай усе буде так, як є. У храмі були золоті двері, про які розповідали, ніби за ними людські душі знаходять собі притулок. Та я не хотів розлучатися зі своєю душею, пускати її туди. Ану ж, вона не зможе з іншими душами, і її там битимуть? Нехай ще побуде в моєму тілі. Я її не скривджу».
2003 — 2004 роки
