Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (версия книг .TXT) 📗
Князь вагався недовго.
Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув.
— Суд то й суд, — зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо. — Либонь, приб’ють паршивця…
4
Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців.
І не лише чутки.
Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци — це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека — мало що хлопцеві зопалу привиділося?!
Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення — адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище! — тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому.
Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці.
Мало що може трапитися…
Але й це було ще не все!
Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи — на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом!
Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій.
Божий Суд.
Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово «провінціал», почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза «його первелебністю»; нарешті пригадав прізвище — Гембицький, — і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися.
Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити — недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших помешкань, майже відразу ж запросив його преосвященство в хату Самуїла — відпочити з дороги (а заодно, якщо треба, і погомоніти), поки меткі ченці розпрягали коней, тягали в будинок поклажу, а улещений і трохи наляканий хазяїн спішно розпоряджався готувати покої та вечерю для високого гостя.
Єпископ нічого не мав проти.
Марта з Михалом правильно витлумачили короткий братів погляд і поквапилися кудись відвести Терезу — наймолодша сестра кмітила в таких ситуаціях трохи повільніше; а стара мати, натомившися за день, дрімала на печі, і було її не чутно й не видно, отож духовні пастирі залишилися практично сам на сам.
Якийсь час обидва мовчали.
— Дивні речі люди розповідають, — заговорив нарешті єпископ і провів по голеному підборіддю пещеною рукою з коштовними каблучками. — Волосся дибки стає… От, приміром, днями пахолки князя Лентовського криком кричали, наче неподалік од вашого Тиньця, отче настоятелю, на млині якогось Сокири, відомого ворожія (прости, Господи), — єпископ перехрестився, — такі неподобства богопротивні діялися, що й говорити не хочеться! Мертві з могил уставали, як у день Господнього гніву, і живих до себе тягли… Може, звісно, брешуть пахолки, та тільки багато чого в їхніх казках збігається з тим, що мені й так відомо. Без чаклунства, без підступу ворога роду людського, думаю, тут ніяк не обійшлося. Ну, про млин той я давно чув, ніби нечисто там, — ось по дорозі сюди й завернули…
- І що… ваше преосвященство? — не втримався зблідлий абат Ян.
— Та нічого особливого, — стенув вузькими плечима Гембицький, від якого не сховалася несподівана абатова блідість, і складки його фіолетової мантії плавно гойднулися. — Спалили, звісно. І млин, гніздо чаклунське, і самого чаклуна з усім його виводком. Тут діло ясне, без вивідувачів обійшлися…
Янові надсилу вдалося повернути на своє обличчя попередній ввічливо-зацікавлений вираз.
— Але ж не тільки про Сокирин млин ідеться, — вів далі тим часом єпископ. — Пахолки князеві твердять, начебто й вас, отче настоятелю, там бачили. Немовби стояли ви поруч із тим самим чаклуном, якого ми днями покарали вогнем, і ніяких перешкод його підступам не творили. Звісно, люди князівські зі страху перед хазяїном чого тільки не наплетуть! От і вирішив я, отче настоятелю, особисто з вами побачитися та особисто від вас довідатися про обставини цієї дивної події.
— Що був я там — це правда, ваша превелебносте, — спокійно відповів абат Ян, котрому цей спокій коштував не одного пасма сивого волосся. — А щодо ожилих мерців і сатанинського підступу… Не бачив я нічого такого. Пахолки князівські пана Михала Райцежа, придворного воєводи графа Висницького — сподіваюся, вам знайоме ім’я графа Єжи, улюбленця їхньої величності Яна-Казимира?! — схопити хотіли силоміць; це було, на власні очі бачив, не відрікаюся. Тільки пан Михал від них відбився, трьох порубав, а решта кинулися геть. Мірошникового підмайстра ще по дорозі Лентовські своїми кіньми потоптали на смерть, царство йому небесне, нещасному… А мерців повсталих я щось не примітив, ваша превелебносте. Може, людям Лентовського з п’яних очей привиділося? — тумани в нас досвітні самі знаєте, які!..
— Вірю, вірю, отче настоятелю, — єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову. — Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це — наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали?
— Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати.
— Схвалюю, схвалюю, — покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями.
Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: «Схвалюю, схвалюю…»
— Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином?
Абат лише мовчки хитнув головою.
— Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене — моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо…
