Волонтер - Білий Дмитро (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Аюмі кинула під ноги дівчини згорток мотузок, від яких Інга мимоволі сахнулася, як від кубла бридкого холодного гаддя. У руках японки залишився короткий товстий мотуз із трьома зашморгами — одним посередині і двома на кінцях.
Від непомітних рухів служниці він звивався, немов дійсно був живою, огидною та смертельно небезпечною змією.
— Не лякайся, мила дівчинко, — ніжним голосом заговорила Тереза. На її блідих щоках заграв нездоровий рум’янець. — Аюмі може зробити це швидко й непомітно, так що ти майже нічого й не відчуєш. Але якщо будеш пручатися, вона може зробити це дуже боляче й жорстко…
Паралізовану жахом Інгу пронизала проста, але від того болюча й нестерпна думка — вона у пастці! Дівчина рефлекторно піднесла руки, намагаючись захистити обличчя, яке вже обпікало гаряче дихання японки…
— Краще сама ляж на ліжко й заведи назад руки — не хочу, щоб Аюмі зробила тобі боляче, — ласкаво промуркотіла Тереза, хоч у її голосі явно відчувалося зростаюче збудження. — Ім’я Аюмі перекладається, до речі, як „дитя кохання“, але ж кохання може бути й нестерпно болючим!
Обличчя гості спалахнуло гнівом, і вона щосили відштовхнула японку — та від несподіванки заточилася і, ледь утримуючи рівновагу, відскочила назад. Інга кинулася до свого ридикюлю. За мить вона вже тримала тремтячими руками револьвер.
— Облиште мене, я буду стріляти! — владним голосом, ледь намагаючись вгамувати свій розпач, який вже примусив колотитися все тіло, наказала вона.
— О, так ти зовсім неслухняна панянка! — імітуючи розчарування, промовила господиня і сплеснула руками. — Мені дуже шкода, але Аюмі тепер вимушена бути не такою поблажливою… Аюмі, зв’яжи її, як оту, — пам’ятаєш? Оту норовливу брикливу селяночку. Що ти навіть не змогла впоратися з нею без моєї допомоги!..
Японка похитала головою і знову повільно почала наближатися до дівчини. Тепер у її рухах красномовно вимальовувалася гнучка й заразом невблаганна сила. Інга зчепила зуби й натиснула на гачок.
Сухо клацнув бойок револьвера, спрямованого прямо в груди японки. Але пострілу не було. Аюмі посміхнулася, засунула руку до кишені й висипала на підлогу декілька тьмяно-блискучих набоїв… І тут же блискавично підскочила до Інги.
Нападниці вистачило лише однієї миті, щоб перехопити руку, у якій дівчина тримала револьвер, і вправним, відточеним рухом заломити її за спину. Револьвер м’яко впав на ведмежу шкіру. Інга зойкнула від пронизливого болю, що примусив вигнутися дугою все її тіло… Але крик, який відчайдушно намагався зірватися з уст, раптом завмер і перетворився на тихий болісний хрип — зашморг блискавично стиснув шию. Інга відчула, як її, боляче заламана рука, яку тримала Аюмі на рівні лопаток, потрапила у другу петлю. Дівчина спробувала простягнути іншу руку, але японка, не напружуючись, м’яко схопила і її та сунула в зашморг. Вузол затягнувся, боляче зімкнувши перехрещені зап’ястя, і жертва, щоб хоч якось пом’якшити біль, була готова підкорятися владним рухам Аюмі. Нещасна дівчина знову відчула себе звичайною лялькою в руках японки. А та знову щось тихо заговорила-заспівала. Майже не відчуваючи свого тіла, Інга вже лежала на животі, занурившись у ведмежу шкіру… Японка підхопила її ноги, і третя петля затягнулася на щиколотках дівчини. Витонченим жестом вона відпустила знерухомлену безпорадну жертву й почала перебирати мотки мотузок.
Тереза, закинувши ногу на ногу, відкинулася на спинку крісла. Її обличчя знову зблідло, але в очах запалав зловісний вогонь. Вона, ледь тамуючи переривисте дихання, заговорила:
— Це геніальний винахід, створений предками Аюмі вже дуже-дуже давно… Він називається „Три пелюстки сакури“. Погодься, Інгочко, скільки поезії в цьому! Призначення поезії, на мою думку, полягає в тому, щоб висмикнути людину з профанної буденності, примусити її відчути, що десь поза межами цього примарного буття є інша реальність. І тільки вона — справжня… Уяви собі! — короткий мотуз, усього три петельки, три таємничі вузли, але світ навколо тебе… і ти сама також! — змінилися!.. Я знаю, що це таке, — колись Аюмі довелося випробувати „Три пелюстки сакури“ на мені, тоді, коли я була такою ж наївною дурепою, як ти…
Інга намагалася поворухнутися, але Аюмі, сором’язливо оголивши з-під своєї червоної спідниці коліно, натиснула ним на талію зв’язаної, цим остаточно паралізувавши всі і без того безсилі спроби нещасної вибратися з тенет. Не прибираючи коліно, японка продовжувала розбирати мотузки, оцінюючи їх довжину та зрідка кидаючи оком на тремтяче смагляве тіло перед собою. Обличчя служниці було сповнене натхненням та зосередженістю…
Тереза запалила ще одну папіроску, помовчала, ніби насолоджуючись видовищем, що поволі розгорталось перед нею, і заговорила:
— Завжди люблю дивитися, як Аюмі застосовує своє диявольське мистецтво. Це у неї в крові — вона походить із давнього роду японських викрадачів жінок та работоргівців, — неквапом розповідала жінка, затягуючись папіроскою, — її батьки вірою і правдою служили моєму дідові, а вона служить мені. Тоді в них було багато роботи… А втім, і зараз залишається широке поле для застосування її навичок… Я нічого не знала про розваги свого діда, училася у Сорбонні, була суфражисткою, навіть захоплювалася марксистським рухом. А потім… потім, може Верлен, пам’ятаєш, Інгочко: „…я пішов на ринок і купив ланцюги для тебе, моя кохана…“ — а може, потяг крові… Коротше, коли дід помер, я збиралася побути тут, у цій глухомані, не більше кількох днів, ну, може, тижнів, щоб скоріше прийняти спадок, продати його й повернутися до Франції… Але, але… Аюмі, я тебе прошу, тугіше, не забувай, що ця норовлива панночка щойно збиралася нас застрелити… Так, саме так, тугіше… добре… Ось… Але вже перші два дні, проведених тут, повністю змінили моє життя. І я залишилася… Уся справа у щоденниках діда — скільки в них було всього!.. А потім Аюмі, хоч і не без застосування своїх переконливих методів, увела мене до справ, так би мовити, до секретів нашої родової розваги… Мила Інго Рудницька, я захоплена вашим спротивом, ви б’єтеся за свою свободу до останнього! Але ти втомлена, моя мила… У тебе не вистачить сил пручатися… А коли я тоді побачила таємний підвал, у якому розважався дід із норовливими кріпачками… І який так чудово був доповнений досвідом батьків Аюмі… Першою в мене була непокірна, гонориста селючка… Ах, що ми з нею тільки не робили, перш ніж продати Ван Сану!.. Такий досвід… Я спочатку просто була асистенткою Аюмі… Іноді, проте, траплялися і шляхетні панночки… Недаремно про наш маєток ходили такі зловісні чутки… Завтра обіцяю показати тобі все, і не тільки показати… Ти навіть не уявляєш, які відчуття тебе очікують… І ми з Аюмі продовжили старі традиції: спочатку декілька дівчат з навколишніх сіл, зниклих безвісті… А та нещасна панна Закревська, чарівна наречена!… Вона щезла за день до весілля… Ти не уявляєш, Інго, як ефектно виглядали чорні мотузки на тлі її чудесної білої сукні! Так, цей маєток зберігає багато захопливих таємниць… Здається, ти впоралася, Аюмі, і все ж ти її дещо пожаліла, дозволь мені затягнути останній вузол…
Тереза підвелася й уважно розглянула полонянку, котра лежала на ведмежій шкірі, міцно сповита з голови до ніг мотузками. Тугі пута жорстко впивалися в її тіло, ледь прикрите залишками подертої нічної сорочки. Мотузка, міцно зав’язана на щиколотках, була протягнута до голови й декілька разів обкручена навколо рота, відтягуючи голову назад, там же, до стоп були прикручені і її зап’ястя. Єдине, на що була здатна Інга ув такому стані, — це безсило стискувати пальці та тяжко дихати. Утім, кожен порух посилював нестерпний біль — численні вузли, зав’язані на путах, миттєво починали впиватися в найбільш чутливі точки тіла… З рота, перетягнутого мотузками, вихоплювався тяжкий, скупий хрип — ні кричати, ні стогнати вона вже не могла — груди та ребра були стиснуті цими клятими путами, до того ж, окремий зашморг перетягував горло, а петля стягувала лоб, заважаючи навіть поворушити головою…
— Так, і який це ієрогліф ти виклала на її тілі? — запитала Тереза, обернувшись до японки, яка, завершивши справу, немов звичайну буденну роботу, стояла поруч.
