Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
І пропав би Сем назавжди, якби не любов до Фродо і не глибоко вкорінений, живий та ясний здоровий глузд. «Безсоромна брехня, картинки ці, - міркував Сем. - Та й будь вони правдою, не доріс я до геройських вчинків. Куди мені ціле королівство? Вистачить і великого саду. Я своїми руками хочу працювати, а не розпоряджатися плодами чужих рук. І взагалі усе це підлі каверзи. Я і зойкнути не встигну, як Той мене заграбастає. Так, становищах безнадійне, як мороз у квітні. Саме зараз так гарно б стати невидимкою - і не можна! А в глибині Мордору [160] Перстень буде ще сильніше тиснути і катувати. Ох, що ж робити?»
Він ще питав, але відповідь уже склалася: не зупиняючись більше, спуститись і увійти. Сем потягнувся, розправив плечі й поволі рушив униз, відчуваючи, як зменшуються в розмірах і тіло його, і душа. Невдовзі він знову став колишнім маленьким, переляканим гобітом. Між тим, брама наближалася, і шум бійки було чути знадвору вже без допомоги Персня.
Залишалося менше половини відстані до брами, коли з неї вискочили двоє орків і побігли не до Сема, а геть, до великої дороги; раптом вони один за одним спіткнулися, впали і заклякли. Сем не встиг помітити, але зрозумів, що в орків влучили стріли, пущені з муру або з-під піддашшя брами. Далі Сем пішов, притулившись лівим боком до муру. Дертися по ньому догори годі було й думати: гладка кладка без жодної щілинки чи тріщини підіймалася на тридцять футів над похилим палісадом. Увійти можна було тільки крізь браму.
Прямуючи нишком вперед, Сем міркував: скільки орків у Шаграта, скільки - у Горбага, і чому ці браві ватажки посварилися? У Шаграта десь чотири десятки, у Горбага - вдвічі більше, а ще у фортеці залишалося декілька, коли ті ходили на чати... А що їх призвело до сварки? Фродо і його майно? Сем навіть зупинився: кольчуга з мітрілу! Судячи з розмови в тунелі, Горбага брала хіть її привласнити. Наказ Чорного Замку - оце й весь захист Фродо. Хтось наважиться його порушити, і кінець!
- Такі діла, а ти плентаєшся, наче черепаха! - дорікав собі Сем, потім витяг Жало з піхов і побіг, уперто нахиливши голову, до відкритої брами. Але під темною аркою пружний удар зупинив його. Ні, не павутиння Шелоби - невидима, нездоланна перепона не пускала його. Сем придивився і в темряві під аркою побачив двох дивних вартових.
Чи то велетні, чи то статуї, вони сиділи на високих постаментах, у кожного по три тулуби, що ніби склеїлися в один, по три голови, звернутих до двору, до брами і дороги. Голови були совині, і пальці рук, що лежали на [161] колінах, кінчалися совиними пазурами. Ці вартові були вічно насторожі. Таємна, дивна чутливість дозволяла їм впізнати ворога. Видимий або невидимий, ніхто чужий не міг увійти непомітно - і вийти теж.
Розлютившись, Сем розбігся, кинувся на перепону - і знову сильний поштовх у груди й голову відкинув його. Тоді Сем вихопив із-за пазухи фіал Галадріелі. В яскравому світлі жахливі вартові виявилися ще страшнішими. З їхніх блискучих чорних зіниць випромінювався заряд такої ворожої сили, що Сем ледве не знепритомнів, але згодом відчув, як сила ця слабне і гасне. Єдиним стрибком проскочив Сем повз Вартових, але як тільки сховав фіал, страховиська прокинулись, і браму знов закрила перепона, надійніша за сталеві ґрати. Вартові порозкривали вуста, пролунав високий, деренькучий крик. Десь нагорі вежі відгукнувся самотній, охриплий удар дзвонів.
«У парадні двері я вже подзвонив, - подумав Сем. - Тепер час відрекомендуватися хазяям...»
- Гей, хто там! - гукнув він. - Брамнику! Скажи-но своєму Шаграту: великий воїн з'явився з візитом, при ельфійськім мечі!
Відповіді не було. Сем побіг по двору. Жало в його руці мерехтіло блакитним сяйвом, висвітлюючи завали трупів на кам'яних плитах. Сем перечепився через тіла двох лучників. Між лопатками в обох стирчали ножі. Дедалі їх ставало все більше: деякі лежали поодинці, як впали, настигнуті стрілами, інші заціпеніли парами, треті - купами, в найдикіших позах, задушені, загризені, затоптані. Плити були слизькими від крові.
Сем розрізнив на одязі вбитих знаки Кривавого Ока та Мертвого Місяця, але роздивлятися не став. Він добіг до вежі-донжона - з розчинених дверей текло червоне світло, на порозі мішком валявся величезний орк. Сем перестрибнув через нього і зупинився. Нагору вів лункий коридор. Його слабко освітлювали смолоскипи, встромлені в завіси на стінах, але глибина губилася в темряві. Ряди дверей, і ніде нікого, самі трупи. Сем пригадав підслухане: Фродо, живий чи мертвий, скоріше за все, замкнений нагорі, під самим дахом донжона - та тут можна блукати добу, доки зрозумієш, куди йти... [162]
- Мабуть, вхід десь у глибині, - вголос сказав Сем. - З того боку на вежі, здається, є виступ. Піду краще туди, де є світло...
Йшов він дуже поволі: його знов охопив страх. У глухій тиші його кроки гриміли, неначе якийсь велетень ляскав долонями по камінню. Трупи, пустка, вологі, ніби залиті кров'ю стіни, жах раптової небезпеки, що, може, чаїлася за дверима або в темному закутку, невсипні і невблаганні вартові за спиною - забагато на одного гобіта! Сем віддав би перевагу нерівній бійці перед цією тяжкою невідомістю - аби тільки не з усією зграєю відразу. Намагаючись думати тільки про Фродо - як він лежить, змучений, а може, і мертвий там, десь у цих непривітних стінах, - Сем стійко йшов уперед. Освітлений відрізок коридора залишився позаду, вже з'явилися великі двері, втиснуті в товщу стіни, - мабуть, саме ті, біля яких Сем лежав у підземеллі. І тут зверху долинув неясний, придушений зойк. Сем завмер; хтось із тупотінням нісся униз по сходах.
Боротьба зі страхом вичерпала мужність Сема, і рука його сама потяглася до Персня. Він уже тримав його в кулаці, але не надів: з темного ходу праворуч прямо на нього вистрибнув орк. Сем почув часте дихання, побачив сполох налитих кров'ю очей. Орк здригнувся і вкляк, наче вмерз: перед ним стояв не малюк-гобіт, який ледве тримав меч у тремтячій руці, а висока, мовчазна сіра тінь, зі зброєю, сяйво якої різало йому очі, і з чимось дуже грізним на грудях.
Орк зігнувся, завив і, круто розвернувшись, утік туди, звідки прийшов. Жоден мисливський пес відчувши здобич, не приходив у такий азарт, як Сем від такої несподіваної перемоги.
- Ага! - кричав він на бігу. - Стережись! Покажи дорогу непереможному ельфові, якщо не бажаєш розлучитися зі шкурою, мерзотнику!
Однак орк біг знайомою дорогою, він був ситий і спритний, а Сем голодний і втомлений. Сходи підіймалися круто, східці були високі; гобіт незабаром захекався і відстав. Орк утік, від його тупоту залишилися лише відгуки, а згодом і вони розтанули. [163]
Сем бігти не міг, але відчував, що натрапив на вірний шлях, і підбадьорився. Відпустив Перстень, підтягнув пояс. «Живемо! - подумав він. - Я дуже не сподобався оркам, а Жало тим більш. Може, ще мине? Схоже, Шаграт з Гор-багом зробили за мене левову пайку роботи. Цей, кого я злякав, мабуть, останній...»
Він охнув і зупинився: останній? Чий же тоді смертний крик чувся там, нагорі?
- Фродо, Фродо! - простогнав Сем. - Зараз я дійду, дійду до самого верху, я повинен дізнатися всю правду...
На сходах було темно, тільки подекуди на закрутах траплялися чадні смолоскипи. Сем спробував полічити східці, налічив двісті і збився. Тепер він намагався йти безшумно: зверху лунала розмова, значить, сполоханий орк не був останнім... Коли ноги в нього зомліли і стали підламуватись, а дихання перехопило, сходи несподівано скінчилися круглою надбудовою з банею і двома дверима, на схід і захід, посеред відкритого майданчика шириною кроків з двадцять. Сем досяг даху донжона. На сході, над темними долинами Мордору, дихав вогнем Ородруїн. Язики свіжої лави палали так жарко, що навіть сюди, в далеке прикордоння, сягали червоні відблиски. Краєвид на заході заступав цоколь височезного шпиля, з вузьким вікном і відчиненими дверима; з вікна падало світло, а за дверима в темряві були чутні роздратовані голоси.
