Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (версия книг .TXT) 📗
Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика — не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя!
Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери — скільки влізе!
Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей.
Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника.
Можливо, це було добре — те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною.
Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім явором уже було на заячий скік — он воно, місце упокоєння шафлярців, які віддали душу Богові, а тіло — рідній землі Підгалля!
Ніякої їжі і питва Самуїлові приймаки з собою не взяли, хоч мама Баганта з усією материнською наполегливістю тикала їм у руки вузлики — на ситий шлунок погано думається, та й батько Самуїл образився б, якби діти його на його ж могилі в ніч на сороковини трапезувати почали! Проводжати їх ніхто не проводжав, навіть не визирнув у віконце, щоб хоч одним оком подивитися; розуміли шафлярці — ні до чого зайвий раз лізти в чуже горе, бгати цікаві пальці в живе, розверсте — воно й без того заходиться криком… От завтра й пом’янемо Самуїла-бацу, як у порядних людей узвичаєно, а в цю ніч нехай уже діти самі батька поминають!
Тільки худий монах-домініканець у рясі з каптуром одчинив віконниці, висунувся по пояс із вікна будинку Зновальських, щось буркнув собі під ніс і притьмом сховався — побіг доносити, хоч і ні про що тут було доносити; чи, може, просто не надав значення.
— Та пропади ж ти пропадом! — пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова.
Ішов собі й мовчав.
…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора — правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю — а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий — але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами.
Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак — нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями!
Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди — здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, — і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря…
Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса — враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас.
Утім — навряд чи з неба це.
3
— З’явився… — пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок.
Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося — навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці.
— Хто це? — звернулася до брата здивована Тереза.
— Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо.
— Великий Здрайця?! — зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася:
— Що, по батькову душу приїхав, нечистий?
— Не мели язиком, — візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого. — Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися…
— Тоді для чого ти тут? — не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав. — По нього?
Вона кивнула на пса.
- І не по нього, не бійся, — з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця. — Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю — навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, — диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі.
Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася.
Помовчали.
— Спасибі, - не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений.
— Кому? — щиро здивувався Півняче Перо. — Кому ти дякуєш? Мені?!
— Тобі, - кивнув Михал. — За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно — спасибі.
Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула.
- І що ж ти збираєшся тепер робити? — знову першою не витримала Марта. — Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?!
— Та не знаю я! — ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною. — Не знаю! Колись мені було зле — якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?!
Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих — ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? — здивувався абат Ян. — Господи, прости мене, грішного, — може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»
— …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, — вів далі Великий Здрайця. — Кожної миті — вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ — о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність — але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними — але це тривало недовго… А тепер — тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений — ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» — я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть — що робити нещасному дияволові?!
