Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

— Миру ми прагнемо, — промовив нарешті Теоден здавленим голосом. Люди почту схвально загули, але ярл застережно здійняв руку. — Ми прагнемо миру, — повторив він вже спокійно. — І ми його одержимо, коли розіб'ємо тебе та викоренимо всі замисли твої та твого зловісного пана, котрбму ти готовий віддати нас усіх. Ти брешеш, Сарумане, ти розтліваєш душі людські! Ти простягаєш до [163] мене руку, але я бачу пазурі Мордору. Хоч би ти був удесятеро мудріший; і тоді не мав би права вертіти мною та моїм народом заради власної вигоди. Війну розв'язав ти, і всієї твоєї виверткості не вистачить, щоб довести її справедливість: досить згадати про спалені ниви та сади Західного Долу, про безвинно знедолені родини, про загибель дітей! Твої м'ясники порубали вже мертве тіло Гамана біля воріт Гірського Рогу… Я укладу мир, лише коли ти висітимеш у вікні своєї вежі на міцній мотузці, щоб стерв'ятникам, твоїм улюбленцям, було чим підживитися! Така моя відповідь. Я лише незначний нащадок великих мужів, але руку твою цілувати не стану. Шукай собі інших слуг. Твій голос втрачає силу, Сарумане!

Роханці, немов розбуджені від солодкого сну, з подивом вирячились на Теодена. Саруман, давши волю непогамованій злості, перегнувся через перила, немов хотів ударити ярла своєю патерицею.

— Шибеники, мерзотники! — засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною. — Прислухаєтесь до маячіння діда, що втратив на старість розум! Що таке двір Еорла? Халабуда, де пиячать у чаду та кіптяві недотепи, що знаються тільки на конях, а їхні шмаркататі байстрюки повзають по підлозі з собаками! На всіх вас вже давно зашморг чекає! І зашморг цей вже накинутий, тепер залишається тільки затягти його!

Він перевів подих і погамував свій гнів. Холоднокровність швидко поверталась до Сарумана.

— Якщо добре подумати, навіщо возитись, витрачати час на умовляння? Адже ти мені зовсім не потрібний, Те-одене, з твоєю бандою зарізяк, які готові втекти при першому ж натиску! Я дуже добросердий, тому й запропонував тобі дар, що перевищує міру твоїх заслуг та розуму. Нині я повторив пропозицію, щоб порятувати тебе та твій мізерний народець, а мені за це віддячують наклепом та хвальбою! Хай буде так. Повертайся ж, звідки прийшов.

Як це сумно, Гандальфе! Важко мені бачити тебе у такому товаристві! Твій розум глибокий, тонкий, очі бачать далеко. Невже ти й зараз не бажаєш послухатись мене?

Гандальф стрепенувся, підніс голову:

— Ти можеш додати щось нове до нашої попередньої розмови? Може, ти готовий відмовитись від того, що казав тоді? [164]

— Відмовитись? — здивувався Саруман. — Адже я намагався навести тебе на розум задля твого ж добра! А ти й вислухати не захотів. Ти пишаєшся собою, тобі досить власного розуму. Але не спотворюй моїх добрих намірів! Тоді я так жадав переконати тебе, що спересердя втратив терпіння. Я дуже жалкую, що так сталося, і щиро готовий просити пробачення. Я не бажав і не бажаю тобі зла, хоч ти й зв'язався з бандою невігласів та насильників. Інакше й бути не могло, бо ж ми обоє — члени найстарішого, найславетнішого братства у всьому Середземні! Нам слід дружити. Разом ми зможем вилікувати недуги світу. Невже ми станемо озиратися на нікчемних? Ми домовимось, чи не так? В ім'я загального блага я згоден забути колишній розбрат та прийняти тебе у своїй оселі. Прошу — увійди, двері Ортханка відкриються перед тобою!

Слова ці, сказані з надзвичайною силою, глибоко вразили всіх. Але настрій тепер запанував новий. Добрий правитель вичитував заблудлого, але шанованого підданого. Всіх інших ця розмова не торкалася, вони слухали, як погано виховані діти або дурні слуги ловлять з-за дверей окремі слова з бесіди дорослих, намагаючись здогадатись, як це відіб'ється на їхньому житті. З особливої глини виліплені два благородних мага, два поважних мудреці. Не дивно, якщо вони вирішать укласти союз. Гандальф увійде до Сарумана, щоб радитися про величні справи, незбагненні для невтаєм-ничених. Двері зачиняться, і треба буде ждати, коли їх сповістять, яке покарання на них чекає. Навіть у Теодена промайнула думка: «Гандальф залишить нас, і ми загинемо».

Але Гандальф зненацька розсміявся, і чари розвіялись як дим. Полуда спала з людських очей.

— Гей, Сарумане, Сарумане, — промовив він крізь сміх. — Ти зайнявся не своїм ділом! Тобі б стати за блазня при якому-небудь королі, заробив би собі хліб та пошану, передражнюючи його придворних! Ти вважаєш, — додав він, погасивши посмішку, — ми зрозуміємо один одного? Але я й так бачу тебе наскрізь. Я краще пам'ятаю твої слова та справи, ніж тобі хотілось би. Затримавши мене, ти був тюремником на службі у Мордору — адже туди я мав попасти, чи не так? Хто одного разу врятувався з Ортханка через дах, повинен добре все зважити, перш ніж увійти туди через двері. Ні, я не прийму твого запрошення. Востаннє [165] питаю тебе: чи не спустишся до нас? Ізентард, як бачиш, виявився не таким міцним, як ти уявляв. Саме так можуть підвести й інші сили, на які ти розраховував. Залиш неправедний союз, звернись до нас, поміркуй, Сарумане!

Лице Сарумана потемніло, потім смертельно зблідло. Звична маска зрадила його, і всі помітили, що чародій не наважується ані залишитись у вежі, ані вийти з неї. Якусь мить він вагався, але пиха та ненависть взяли верх.

— Беззбройний до розбійників не вийде! — процідив він крізь зуби. — Я й звідси все прекрасно чую. Я не вірю тобі, Гандальфе. — Голос його звучав гостро й холодно. — Щоправда, лісові боввани сховались, але я знаю, що ці туподуми діють за твоїми вказівками!

— Зрадники завжди підозріливі, - втомлено сказав Гандальф. — Бачу, ти мене не розумієш, бо інакше не довелось би пояснювати, що я смерті твоєї не шукаю. Можеш не побоюватись за свою шкуру, я зумію відвернути від тебе будь-які посягання. Якщо послухаєш мене, то підеш з Ортханка вільно.

— Привабливо звучить! — скривився Саруман. — Гандальф Сірий дбайливий та ласкавий без міри! Не сумніваюсь, якби я вийшов, це тебе втішило б: адже Ортханк дуже зручне гніздо для мага! Але куди мені поспішати? І що значить «підеш вільно»? Ти не поставиш ніяких умов?

— Поспішати тебе міг би примусити хоча б вид з вікон Ортханка. Та й інші приводи знайдуться, якщо подумати. Слуги твої вбиті або порозбігались. Сусідів ти сам зробив ворогами. А пана свого ти обманув чи збираєшся обманути. Коли Криваве Око звернеться сюди, воно буде сповнене лютого гніву. А щодо волі… я маю на увазі повну волю, без умов та обмежень. Йди, куди схочеш, хоч до Мордору, тільки віддай ключ від Ортханка та патерицю. Я збережу їх та віддам, коли заслужиш.

Саруман поперхнувся і аж посинів.

— Коли заслужу? — вискнув він. — Розумію, розумію! Коли ти здобудеш також ключі від Барад-Дура, корони сімох королів та патериці п'яти магів! Скромні плани! Ти зумієш їх втілити і без моєї допомоги. Я маю свої справи. Не будь дурнем! Якщо бажаєш порадитися зі мною, то оговтайся, поки не пізно! І не тягай за собою цю дрібну сволоту, що чіпляється за полу твого плаща. На все добре!

Він обернувся й попрямував углиб башти. [166]

— Сарумане, повернись! — владно покликав його Гандальф. І Саруман повільно, важко дихаючи, немов якась сила тягла його мимохіть, повернувся на балкон та підійшов до перил. Обличчя його прорізали зморшки, пальці стискували товсту чорну тростину.

— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Гандальф. — Я не скінчив. Ти збожеволів, Сарумане! Шкода! Твоя мудрість послужила б добрій справі, але ти волієш замкнутись у башті та пережовувати рештки погорілих планів. Що ж, сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко! Може, тільки слуги Саурона витягнуть тебе… Слухай, Сарумане! — голосно, рішуче промовив Гандальф. — Я вже не той Гандальф Сірий, котрого ти зрадив. Перед тобою Гандальф Білий. Я вирвався з пазурів смерті, і тепер ти не маєш власного кольору. Виключаю тебе з Братства Магів та з Ради Мудрих!

Гавдальф здійняв руку догори і холодно, виразно сказав:

— Сарумане, я ламаю твою патерицю!

Чорна тростина в руці Сарумана затріщала й розлетілась на тріски; різьблений набалдашник впав до ніг Гандальфа.