Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (версия книг .TXT) 📗
Вітця Яна багато хто вважав святим. І хоча прижиттєва канонізація йому не загрожувала — навіть святого Станіслава Костку було прилучено до лику лише після того, як оддав Богові душу — тинецькі отці-бенедиктинці та священнослужителі сусідніх монастирів були твердо впевнені, що єпископський сан таки не мине ксьондза Івонича, причому найближчим часом.
І тільки сам отець Ян, Яносик Івонич, старший із прийомних дітей Самуїла-баци, знав щиру ціну своєї святості.
Лагідний абат був злодієм.
Безліч гріховних думок і прагнень, сумнівів і страхів, вивіданих у сповідальників та мирян, які прийшли за порадою, діймали його. Люди виходили від нього проясненими та очищеними, вони почували в собі Благодать Божу — люди називали вітця Яна, святим — а він залишався сам на сам з їхньою гординею, хтивістю та зажерливістю, дедалі частіше не витримував, зривався і довго потім замолював власні — а по суті чужі — гріхи… Коли молодий Яносик ставав послушником, а потім приймав постриг і давав обітницю, він навіть уявити не міг, із чим йому доведеться зіштовхнутися в стінах монастиря, цієї обителі віри та благочестя! Та коли б він справді був святим — ніколи б не досягти Яну Івоничу не тільки єпископського сану, а й посади настоятеля, яку він зараз обіймав. Святе місце дарма не пустує, охочих на нього досить. І плетуться в стінах монастирів інтриги не з гірш ніж у королівських палацах та князівських замках; рідко, дуже рідко пускають у хід святі батьки отруту чи клинок, зате наклепи й наговори отруйніші бувають за трунок та гостріші за крицевого ножа. Будь ти хоч тричі милостивим безсрібником — єпископом до самої смерті не станеш, бо знайдуться лакузи хитріші та спритніші за тебе!
Усе це ксьондз Ян збагнув швидко. А збагнувши — узявся за діло. Самуїл-баца міг пишатися старшим сином: не раз котрийсь із отців-бенедиктинців раптом забував, про що саме хотів доповісти тодішньому абату чи прилюдно затинався посеред молитви, забувши слова, які впродовж років безперешкодно злітали з язика; а то й сам старий ігумен починав ні з того ні з сього прихилятися до молодого ченця, якого ще недавно вважав юним вискочнем, який зазіхав на його місце (і цілком правильно вважав!)…
День за днем, рік за роком викрадені задля благої мети чорні думи, корисливі помисли, заздрість, марнославство, доноси й інтриги слизькою цвіллю осідали в душі брата (пізніше — вітця) Яна, і час від часу Івонич починав задихатися, тонути в цьому бруді, не відрізняючи природженого від краденого. Тоді він на кілька тижнів зникав із монастиря — нібито у справах святої католицької церкви — потай міняв своє вбрання на мирське й пускався берега, з головою поринаючи в безодню пияцтва, обжерливості, гульби й продажної любові, даючи вихід чужим пристрастям та бажанням, що нагромадилися в ньому.
Це траплялося нечасто — лише тоді, коли його душа переповнювалася тією гидотою, що її отець Ян вибирав із чужих. Для блага інших — і заради власного зиску. Усіляко бувало, і досі мучився сорокалітній абат Ян, що його вважають святим, досі діймало страшне питання: благо діє він чи зло? Чи бажане Богові те, що він робить, чи вже чекає на нього в пеклі Сатана, у зловтішному передчутті потираючи руки?..
Відповіді ігумен усе ще не знайшов.
7
Марта присіла на край вузького чернечого ложа й мовчки спостерігала, як отець Ян повагом умощується на лаві навпроти неї. Строге й бліде абатове обличчя з високим чолом та густо посивілими скронями справді скидалося на лик святого, і Марта подумала, що Яносикові дуже пасував би світний німб навколо голови. На абатові була біла довгопола ряса з пелериною, яку носили всі бенедиктинці, але навіть не знаючи, хто він, Марта ніколи б не сплутала Яна з рядовим ченцем із ордена св. Бенедикта чи якогось іншого.
— Ну, здрастуй, сестро, — стиха мовив абат і подивився їй просто у вічі.
— Здрастуй… святий отче, — ледь посміхнулася Марта.
Посмішка вийшла сумна, мало чи не вимучена.
— Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вірю, що ти випадково з’явилася тут. Розповідай.
— Не знаю навіть, із чого почати, Яне…
— З початку, Марто, з початку. Чула, мабуть, що на початку було Слово?
— З початку? Я порушила одну з наших Заповідей, Яносику.
— Яку ж? — тонкі абатові брови ледь помітно піднялися, але на обличчі при цьому не здригнувся жоден м’яз.
— Я перетнула дорогу Великого Здрайці.
Цього разу Ян не зміг приховати свого хвилювання.
— Ти ризикнула помірятися силою з Нечистим?!
— Так.
- І… що ж?
— Я украла в нього душу. Душу, яку він купив; душу, що належала йому за Правом. Відтоді він шукає мене. Мене — і того, у кому тепер живе належна йому душу.
Після цих Мартиних слів у келії запала тривала дзвінка тиша — лише коли знадвору долинули приглушені удари дзвону, отець Ян отямився і тильним боком долоні витер зіпрілого лоба.
— Але це неможливо! Те, що ти розповідаєш, — це навіть не єресь! Це нісенітниця! Цього не може бути згідно з догматами церкви; цього не може бути з позицій здорового глузду; якщо в тебе негаразди з церквою і здоровим глуздом — цього не може бути, бо так учив нас наш названий батько Самуїл! У тебе попросту забракло б сили винести назовні цілу душу — коли припустити, що взагалі можна украсти загиблу душу в диявола!..
— Цього не може бути. Але це було. Мені справді забракло сили, брате мій Яне, і я серйозно надірвалася під час крадіжки. Зараз я не спроможна викрасти нічого більшого, ніж дрібницю, що лежить на самісінькій поверхні, але тоді… тоді в мене іншого виходу не було, — просто відповіла Марта.
- І ти хочеш, щоб я допоміг тобі? Допоміг проти Великого Здрайці?
— Коли я заблукала в Кривому лісі, саме ти, Яносику, знайшов мене й привів додому. Коли ти бився із шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоїх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважає тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти — наш. До кого мені було ще йти? Батько старий… Якщо ти мені не допоможеш, то більше ніхто не допоможе.
— Але я не знаю, чим тобі допомогти! Хіба що запропонувати виїхати в Рим чи постригтися в черниці… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, — хоча й сумніваюся, що хтось із людей здатен допомогти тобі, навіть Його Святість. Але для початку я мушу хоча б довідатися, ЯК це відбулося!
— Гаразд, отче Яне. Я все тобі розповім. Ти слухав сотні сповідей — вислухай же й цю.
Розділ другий
1
Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вільгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловікам. Цього заперечити не міг ніхто, і сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна — рідкісне поєднання! — і вертіла чоловіком, як хотіла, на словах в усьому погоджуючись із суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрі лише розростаються в міру їхнього задоволення, і в першу чергу це стосується вродливих жінок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттів її з лишком вистачало, крім чоловіка, ще на двох-трьох гідних кавалерів, яких баронеса частенько міняла. Що, природно, не могло сховатися від охочого до пліток віденського вищого світу. Втім, розповідати про пригоди гулящої Лаури її законному чоловіку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацію заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весіллі барон щасливо не відав «примх» своєї дружини, а баронеса, повіривши у власну безкарність, остаточно втратила чуття міри й пустилася берега, нерідко усамітнюючись із новим обранцем у затишній кімнаті на балу або під час прийому.
Довго так тривати не могло із цілком зрозумілих причин, і під час одного прийому у Хофбурзі все відкрилося. Барон не тямив себе, пізно похопилася баронеса, нажаханий майбутнім, у передчутті дуелі невдачливий коханець і гості які смакували грандіозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останній нащадок шляхетного роду, знайшов у собі сили стриматися, — вирішив удома дати волю праведному гніву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дівиця, що випадково опинилася на прийомі — судячи з одягу й манер, дочка провінційного не надто заможного дворянина, — шепнула на вухо баронесі: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловік уже все забув. Але надалі благаю — будьте обережніші…» Лаура помітила, що дівиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вільгельма — і барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потім, схоже, хотів був повернутися, але передумав — і подружжя Айсендорфів поїхало у своїй кареті.
