Волонтер - Білий Дмитро (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…
…Волонтер, затамувавши дихання, підхопив автомат, заздалегідь розуміючи, що не протримається, вступивши в бій при такому розкладі, і хвилини. Але час ще був… Точніше один химерний шанс… Волонтер тихо, як кішка, підхопився і прослизнув у світлицю. Дівчина не спала. Вона сиділа на ліжку, і тіло її тремтіло від жаху.
— Тихо, тихо, — зашепотів волонтер і схопив дівчину за руку, — швидше в погріб…
Вона нечутно підхопилась, підкоряючись його владному руху, і перша ступила на сходинки драбини. Волонтер майнув за нею. Опинившись унизу, він підхопив заслін і обережним рухом (уперше в житті він щось робив так обережно) закрив заслінку… Залишалося тільки сподіватися, що ті, хто наближалися до хати й ось-ось мали зайти сюди, не зауважать цей підвал.
Волонтер почув у темряві дихання й обійняв однією рукою плечі дівчини. Другою рукою намацав у кишені гранату. Він щось нечутно шепотів їй — хіба що коливання його дихання вона могла відчути… Хвилина, друга, третя… Десь у них над головами скрипнула дошка… Тяжкі й обережні кроки… Одна чи дві людини? Кроки міряли світлицю, і коли хтось важкий зупинився прямо над їх головами, рука волонтера відчула, як плечі, усе тіло дівчини заколотилося… Боячись, що це тремтіння перекинеться й на нього, він ще міцніше стиснув її плечі, напружив м’язи, щоб не допустити цей переляк до свого тіла, своєї душі і свого розуму… Та раптом він із жахом відчув, що зараз дівчина заб’ється у приступі несамовитого жаху, а з її грудей вихопиться пронизливий зойк…
І тоді волонтер зробив єдине, що міг зробити. Його долоня жорстко лягла на рот дівчини, придушуючи крик, іншою рукою він перехопив її тремтячі руки й наліг усім тілом на неї, притискаючи до холодної землі. Вона намагалася видряпатися, вигиналася, на мить її очі спалахнули жахливим світлом повного місяця. Потім застигла, підкоряючись його силі… Жодного звуку… Волонтер лежав і не знав — чи залишилося серед звуків всесвіту щось інше, ніж стук їх сердець та шелестіння їх дихання?
Над головою знову зарипіли дошки, потім кроки почали віддалятися, і все стихло. Волонтер відчув, як глухне від цієї тиші…
А потім він повільно прибрав руку і ясно побачив її обличчя — воно світилося. Світилося дійсно місячним сяйвом, рівним, сріблястим і спокійним. Відчув усе її тіло, що пульсувало під ним, — кожен міліметр, кожну клітину — і це тіло поглинало його, сповнюючи божевільною жагою… Волонтер відсахнувся від дівчини, переляканий незнаними до того силою й гостротою бажання. Боячись збожеволіти, він притиснувся до стіни, та, попри холод, що панував тут, його тіло охопив жар… І тут на обличчя ліг легкий і ласкавий дотик її пальців…
Волонтер заплющив очі…
…Яскраве світло, пронизлива, сумна й весела водночас музика — скрипки, цимбали, труби, бубни; білі пелюстки рясно кружляють між столами, розставленими між вишневих дерев безкрайнього саду; за столом сидить він і поруч вона, уквітчана весільним вінком. А навколо музика, співи, церковні святкові дзвони та заздоровні келихи… «Як ми кохалися, то дуби хиталися…»
…Він першим вийшов на поріг хати. Біля призьби лежав іржавий серп. Волонтер байдуже відкинув його носком чобота й сів на поріг, тримаючи автомат. Дівчина вийшла й сіла поруч, поклавши долоні на його передпліччя. Світанок повертав на місце звичну галявину, похилені жердини паркану та дерева навпроти. Волонтер сидів на порозі будинку й дивився на ліс. Подумки він ще залишався там, у тій такій виразній миті абсолютного щастя, у якій грала музика й вони сиділи поруч за весільним столом…
Усе зникло, коли він побачив, як на галявину спокійно виходить капітан Горан…
7. Волонтер і капітан Горан
Капітан йшов тяжкими повільними кроками. Правою рукою він тримав автомат, утомлено сперши його на плече, ліва висіла уздовж тіла, і по рукаву розповзлася темно-багряна пляма.
Волонтер, не рухаючись, дивився на нього. Відчув, як його руку стиснули тремтячі пальці дівчини.
Капітан став навпроти волонтера й дівчини, його погляд випромінював божевілля і втому.
— Тут тільки ви двоє? — запитав він.
— Так.
Горан кивнув, помовчав, потім перевів погляд на дівчину:
— Хто вона?
Волонтер мовчав.
— Хто вона? — повторив капітан.
— Моя наречена…
— І як звуть?
— Не знаю…
— Давно її знаєш?
— Давно… Майже добу.
Капітан кивнув… Він взагалі не був схожий на людину, яку можливо чимось здивувати, цей капітан Горан.
Він озирнувся до лісу й майнув рукою. На галявину вийшли ще троє. Точніше, вийшли двоє — третього вони тягнули, ухопивши попід руки… Зовсім як двоє приятелів тягнуть хмільного товариша після добрячої пиятики… Четник — волонтер ледь пам’ятав його — і сержант Вук. А тягнули вони Стретича, знавця балканського фолку, а нині просто тяжкопораненого бійця, напевне, уже неіснуючого ударного батальйону можливо, вже неіснуючої Сербської Країни…
Стретич ледь переступав ногами, його голова мотлялась по плечах…
Дівчина підхопилася і зникла в хаті. Капітан Горан сковзнув за нею поглядом, і у волонтера майнуло недобре передчуття…
Стретича поклали на ліжко. Лівий край його кітеля був просякнутий чорною кров’ю. Сержант Вук витягнув з кишені бинтпакет і глянув на дівчину, яка сиділа, забившись у кут і з-під лоба перелякано дивилася на прибульців. Волонтер стяв поруч, поклавши руку їй на плече.
— Перев’язки робити можеш? — крізь зуби процідив сержант.
Дівчина кивнула головою.
— Тоді давай, — сержант кинув їй бинт і повів головою в бік Стретича.
Дівчина підхопила бинт пакет, підвелася й підійшла до пораненого.
У світлиці панувала похмура мовчанка. Четники втомлено посідали, майже попадали на лаву. Зголодніло відкривали ножами, на яких ще чорніли плями присохлої ворожої крові, банки тушонки, жадібними ковтками хапали прозору воду. Дівчина, перев’язуючи пораненого, час від часу кидала на них переляканим оком, хіба що присутність волонтера трохи заспокоювала її. Непритомний Стретич тяжко дихав, під ребрами в нього пузирився кров’ю широкий шрам, кров виступала з кожним подихом і на його губах.
Капітан Горан наказав четнику лягати спати, а сержанта Вука відправив на горище:
— Побачиш будь-кого поблизу — стріляй…
Капітан коротко розповів волонтерові, що під час засідки на дорозі більша частина їх узводу загинула… Ніч і день десяток тих, хто залишився, проблукали по лісах, орієнтуючись за розкатами далекої канонади, а другої ночі наштовхнулись у якомусь ярі чи то на усташів, чи то на дезертирів, зійшлися врукопаш, різалися ножами, потім, уже учотирьох блукали в темряві, аж поки не вийшли на цю галявину й до цієї хати…
Волонтер не знав — чи радіти йому, чи бути напоготові, очікуючи чогось поганого… Він відразу відчув, що дівчина у присутності цих оскаженілих від поразки вояків аж ніяк не може бути в безпеці.
Капітан зрозумів напружений погляд волонтера.
— Нічого, бра, разом вийдемо з оточення, а там ще повоюємо, — промовив він і ляснув волонтера по плечу, — відпочинь трохи, а там у мене є для тебе завдання.
— Яке? — похмуро запитав волонтер.
— Бачив, звідки ми прийшли? — капітан Горан дивився на волонтера поглядом, у якому вже не залишалося простору для суперечок чи додаткових пояснень.
«Це незрозуміле диво — дисципліна», — згадався волонтерові вислів одного мудреця, прочитане в товстій книзі, купленій за десять рублів у 1990 році. Власне, в останній книзі, яку волонтер встиг купити, поки за рублі ще можна було щось купити.
— Ось підеш, бра, у тому напрямку, — сухо казав капітан, — там встановиш розтяжку на стежці, також розвідаєш ситуацію, бо якось дивно — вони мали б зачищати весь простір, але канонади не чути… Коротше, повернешся — відзвібуєтся.
