Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

— До побачення! — гукнув їм Більбо. — Може, ми колись зустрінемось як друзі.

— Геть! — гаркнув Торін. — На тобі кольчуга, виготовлена руками моїх одноплемінників, — хоч вона й занадто гарна для тебе. Стрілою її не пробити, але якщо ти не поквапишся, я прострілю твої миршаві ноги. Тож піддай ходу!

— Вгамуйся! — гукнув йому Бард. — Ми даємо тобі час до завтра. Опівдні ми повернемось і перевіримо, чи відрахував ти належний викуп за камінь. Якщо все буде без обману, ми підемо геть, а ельфійське військо повернеться назад до лісу. А наразі — до побачення!

З цим вони повернулися до табору, а Торін послав гінців Роака до Даїна, щоб повідомити його про те, що трапилось, і попросити поквапитися.

Минув день, а потім і ніч. Наступного дня вітер повіяв із заходу і небо потемніло та спохмурніло. Ще було досить рано, коли в таборі зчинився галас. Скороходи донесли, що біля східної відноги Гори з’явилося чимало ґномів, котрі тепер поспішають у Діл. Надходив Даїн. Він ішов цілу ніч і тому прибув раніше, ніж очікували. Кожен із його воїнів був одягнений у сталеву кольчугу до колін, а на ногах мав обладунки з тонкої та гнучкої металевої сітки, таємницею виготовлення якої володіло тільки Даїнове плем’я. Ґноми взагалі надзвичайно сильні як на їхній зріст, але більшість воїнів Даїна вирізнялася силою навіть серед ґномів. У бою вони завдавали ударів важкими дворучними кайлами, а ще в кожного при боці висів короткий і широкий меч, а за спиною — круглий щит. їхні бороди були розділені надвоє, заплетені та заткнуті за пояси. Шоломи в них були залізні, черевики — теж, а обличчя — похмурі.

Сурми закликали людей і ельфів до зброї. Невдовзі стало видно, як ґноми сягнистим кроком сунуть по долині. Вони зупинилися між річкою та східною відногою, але кілька воїнів продовжили путь, переправилися через річку і підійшли до табору. Тут вони поклали зброю на землю і підняли руки догори на знак мирних намірів. Назустріч їм вийшов Бард, а разом із ним Більбо.

— Нас послав Даїн, син Наїна, — відповіли вони на перше поставлене їм питання. — Ми поспішаємо до наших кревних, під Гору, бо почули, що колишнє королівство відновлено. Але хто ви, що стоїте на рівнині перед укріпленими мурами, неначе вороги?

Звісно, в перекладі з церемонної та дещо старомодної мови, яка годилася для таких випадків, це означало просто: «Вам тут нічого робити. Ми йдемо далі, тож дайте нам дорогу — або ми почнемо бій!» Ґноми думали проскочити між Горою та вигином річки, бо ця вузька смуга виглядала не дуже захищеною.

Бард, певна річ, відмовився пропустити ґномів до Гори. Він вирішив дочекатися, коли надійде золото і срібло в обмін на Дорог-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає слова, діставши таке численне та войовниче підкріплення. До того ж новоприбулі мали зі собою великий запас харчів, — адже ґноми здатні переносити великі тягарі, — й мало не всі Даїнові воїни, попри швидкість переходу, несли на спинах величезні паки — на додачу до зброї. Вони б витримали багато-тижневу облогу, а там могли надійти ще якісь ґноми, а потім — іще, бо в Торіна було багато родичів. До того ж вони могли розчистити ще один вхід і виставити біля нього варту, так що обложники мусили б оточити всю Гору, а для цього в них було надто мало сил.

Достеменно такими й були плани ґномів (бо круки-гінці постійно носилися між Торіном і Даїном), але наразі шлях було перекрито, тож після гострої суперечки ґноми-посланці повернули назад, щось бурмочучи собі у бороди. Бард одразу вислав до брами своїх герольдів, але вони не знайшли там ні золота, ні срібла. Щойно вони наблизилися на відстань пострілу з лука, їм назустріч полетіли стріли, і вони, налякані, поспішили назад. У таборі тепер усе розворушилось, як перед битвою, — Даїнові ґноми вже наступали вздовж східного берега.

— Йолопи! — сміявся Бард. — Отак підійти під саму Гору! Вони нічого не тямлять у наземній війні, хай би як наловчилися воювати в руднях. З їхнього правого флангу в скелях засіло багато наших лучників і списоносців. Може, кольчуги у ґномів і добрі, але невдовзі їм буде сутужно. Нападімо на них зараз же з двох боків, поки вони не опам’ятались!

Але Король ельфів промовив:

— Довго ж вам доведеться чекати, щоб я розпочав цю війну заради золота! Ґномам нас усе одно не обминути, і хай що вони чинитимуть, ми це відразу помітимо. Будемо сподіватися, що перемир’я ще можливе. Якщо ж урешті, на лихо, дійде до пострілів — досить буде вже нашої чисельної переваги.

Але він не зважив на вдачу ґномів. Усвідомлення того, що Дорог-камінь — у руках обложників, не давало їм спокою; до того ж вони здогадувалися про вагання Барда та його друзів, тож вирішили завдати удару першими, доки ті сперечаються.

Несподівано, без жодного попередження, ґноми мовчки кинулися в атаку. Забриніли тятиви, засвистіли стріли — от-от розгориться битва.

Однак іще несподіваніше і так само навально насунулася темрява! Небо миттю заволокла чорна хмара. Шалений вітер доніс оглушливий гуркіт грому (і це взимку!), й вершину Гори осяяла блискавка. А під грозовою хмарою чорним вихором заклубочилася ще одна, але мчала вона не за вітром, а з півночі, ніби величезна пташина зграя — така щільна, що не було видно просвіту між крилами.

— Стійте! — крикнув Ґандальф, — він з’явився зненацька і тепер стояв із піднятими вгору руками сам-один між ґномами, котрі йшли в наступ, і лавами, які на них чекали. — Стійте! — гукнув він громовим голосом, і з його патериці блискавкою вихопився сліпучий спалах. — Пострах насувається на вас усіх! О леле! — і швидше, ніж я передбачав. На вас сунуть ґобліни! З півночі наближається Болґ, чийого батька вбив у Морії ти, о Даїне! Погляньте! Кажани летять над його армією, ніби хмара сарани. Ґобліни скачуть верхи на вовках, і варґи в їхньому почті!

Усіх охопило збентеження та сум’яття. Навіть за той короткий час, поки промовляв Ґандальф, темрява помітно згустилася. Ґноми поставали як укопані й задивились у небо. Ельфи залементували на різні голоси.

— Сюди! — гукнув Ґандальф. — Ще є час дійти згоди. Хай Даїн, син Наїна, негайно приєднається до нас!

Так розпочалася битва, якої ніхто не очікував, — її назвали Битвою П’ятьох Армій, і була вона страхітлива. По одному боці виступали ґобліни та дикі вовки, по другому — ельфи, люди та ґноми. Цій битві передували ось які події. Коли загинув Верховний Ґоблін Імлистих Гір, ненависть його племені до ґномів спалахнула з новою силою. Поміж ґоблінськими містами, колоніями та фортецями заснували гінці, — відтепер ґобліни вирішили стати неподільними володарями Півночі. Вони потай збирали різні відомості, й по всіх горах кували зброю та озброювали раті. Потому вони почали стікатися з усіх усюд, ідучи тунелями чи під покровом пітьми, аж поки в околицях і в надрах великої північної гори Ґундабад, де була їхня столиця, зібралися величезні полчища, готові зненацька, дочекавшись бурі, нагрянути на Південь. Дізнавшись про смерть Смоґа, вони неабияк зраділи і повалили через гори, поспішаючи ніч у ніч, аж нарешті несподівано наспіли з півночі слідом за Даїном. Навіть круки не знали про їхнє прибуття, допоки вони не вийшли зі сплюндрованих земель, які відмежовували Самотню Гору від узгір’їв за нею. Як про це довідався Ґандальф, невідомо, але зрозуміло, що він не очікував такої раптової навали.

Ось який план розробив він на раді спільно з Королем ельфів, Бардом і Даїном (адже ватажок ґномів тепер приєднався до них): ґобліни — спільні вороги, і з їхнім приходом усі чвари належить забути. Єдина надія — заманити їх у долину поміж південною та східною відногами Гори, а самим засісти обабіч на схилах. Однак це могло бути ризиковано, якщо ґоблінам вистачить бойового складу, щоб оточити Гору й атакувати їх також із тилу та згори, — втім, часу, щоб розробляти інший план чи кликати когось на підмогу, вже не залишалося.

Гроза невдовзі вщухла, відкотившись на південний схід, але хмара кажанів продовжувала насуватися, — вона спускалася дедалі нижче з-над схилу Гори й уже закружляла над головами об’єднаного війська, затуляючи світло та сповнюючи серця страхом.