Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— Як, отак без одежі?
— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові. Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.
— Ясно. Цікаво, хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.
- Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.
Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч. Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір’я, але все одно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини. «Колись таке вже було», - подумав він….Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав. Труни лежали у ямах, і ніхто нічого не робив. Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця, яке, незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи. І співали пташки. Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.
— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?
Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок. Тільки те, що он той — епілептик, у того — легка форма шизофренії, у того — амнезія. А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці — післяродовий психоз. Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів, щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар — арештант. І тут люди розступилися.
— Ходіть, кинете грудку землі, - шепнув до нього Адам Віцентійович.
— Щось сказати?
— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.
— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.
Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни. Невідомо, у якій лежала Настя, а в якій — Данило. Це його чомусь стурбувало. Усюди має бути порядок. Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича. Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися. Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.
— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.
— Бо я — єврей.
— А…
— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали. Один раз у львівському гетто, а другий — тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.
— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.
Увечері він пішов до третьої і п’ятої палати. Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі. У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка. Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені. Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити. Він давно не бував у суто жіночому товаристві. Одна жінка зайшлась кашлем.
— Давно кашляєте?
— Відучора.
Це його трохи потішило. Записав у блокноті.
— А де пан доктор? — спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся. — Помер?
— Чого ви так думаєте?
— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.
Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки. Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати, як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно. Проте не вернувся.
У п’ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.
— Ну, що, хлопці, як настрій? — сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні. — Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?
— Так, товарищу докторе, — відповів за всіх Тимко. — Хіба не посилайте мене жебрати. На Спаса мене побили в селі… забув у якому… не пам’ятаю…
Він жалібно подивився на Олексія Івановича, ніби той мав пам’ятати, у якому клятому селі могли побити такого бідолаху:
— Голова від того болить.
— Добре, що ти сказав мені, Тимофію. Нікуди ти не підеш. Без тебе ми не обійдемося.
Той засяяв:
— Я казав хлопцям, що тепер нам буде ліпше!
— Обов’язково. Посадимо багато всього. Бачу, вам добре напалили. А не снилось вам поганих снів? — він показав на порожнє ліжко.
— Ми всі добре спали, — сказав Тимко.
— Ой, не всі! — покивав пальцем лікар. — Хтось з вас не спав на вчора. Хотів би я знати, хто.
— Я спав.
- І я, — озвався його сусід, молодий хлопець.
— Як тебе звати?
— Місько.
— А, може, ти, Міську, випадково збудився і побачив… ну, щось дивне?
— Бігме, я спав! — плаксивим голосом сказав Місько.
— Лишіть, пане докторе, хлопця в спокої, - озвався з кутка немолодий вусатий чоловік. — Він вам ніц не скаже.
— То, може, ви скажете? Хто підв’язав бороду небіжчику? Хто склав ще теплі руки на грудях і вклав до них хрестика? Нічого поганого ви не вчинили. Я хотів навіть похвалити, а не знаю кого. Мене ж не було. Але ви могли покликати когось з санітарів, Адама Віцентійовича. Я хотів би знати, чи мучився Данило перед смертю, чи ні.
Хлоп перехрестився:
— Дай, Боже, кожному так файно вмерти! Під музику…
— Яку ще музику?
— Небесну. Хто почує її, або вмирає до трьох днів, або буде жити дуже довго.
— Я щось не розумію. Хіба між вас є музиканти? І на чому тут грати? — лікар роззирнувся по вбогій палаті.
— Пан доктор думає, що, як ми варіяти, то над нами можна сміятись! — буркнув хлоп і вкрився з головою, навіть повернувся на другий бік.
— Ну добре, добре, — примирливо мовив лікар, щоб не тривожити хворих. — Я думаю провести вам радіо. Там передають всілякі концерти з Києва, Москви… А я хотів би послухати вашої музики.
Тимко перезирнувся з рештою, і як по команді, всі поховались під ковдри. Така злагодженість дій вельми здивувала Олексія Івановича і він тихо вийшов.
Одразу по тому в коридорі блимнуло і погасло світло, що, зрештою, траплялось часто. Олексій Іванович вийняв з кишені недогарок свічки. У дзвіниці був цілий ящик таких недогарків зі справжнього бджолиного воску. Заболів шлунок, спочатку не дуже, а потім різонуло як ножем. З’їв нині пару ложок перлової каші, дурний. Знав, що приступ минеться. Треба полежати спокійно, притиснувши болюче місце долонями, щоб зігрілося. У вікно світив круглий великий місяць і лікар погасив свічку. Майже впав, не роздягаючись, на ліжко, заліз під два тонкі коци. «Власний біль завжди буде ближчий, ніж чужий», - подумав, зціпивши зуби. Накрився з головою й лежав на спині. То було єдине, що відрізняло його від поведінки цих, зболених тілом і душею, людей, які відгороджувались шматком вилинялої байки, вважаючи, що коли світ їх не бачить, то й не може скривдити. І вони згортались в клубок, як їжаки, або скорцюблювались в позі ембріона, однак ніколи не лежали горілиць, як лежать мертві. Олексій Іванович заснув, коли біль стишився, але ще не покинув остаточно, і переродився у страшний сон. Ніби він стояв над ямою в оточенні хворих, і раптом земля порушилась, і він упав у яму навзнак. Над ним зімкнулись обличчя, дуже багато облич, потворних, огидних, злих. Вистачило б кожному кинути по грудці глини, щоб яма зрівнялась із землею. Чомусь він виявився зв’язаним, мотузки боляче врізались у живіт і шию. «Хто був угорі, тепер — внизу», - майнула думка. Він не почував жалю чи образи, лише страх перед невідомістю наступного кроку, до якого вдадуться ті жахливі істоти.
