Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
— Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чаклунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нікчемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утратив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від одного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…
— Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!
— Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.
Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкнулося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.
— Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячого коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.
— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не нажилося!
— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січовикам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарненько, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.
— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!
— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!
— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.
— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.
Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.
Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.
Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.
Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.
— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…
Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.
— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!
Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…
За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.
— Казка. Ніхто не повірить.
— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інформації. Це ж ціла епоха.
— А координати?
— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…
— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…
— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істориків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…
— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…
— Чому ти так механістично підходиш до проблеми генетики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…
— Де?
— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?
— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…
— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реальний пошук.
Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпотез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, найближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських засадах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…
Кілька думок з приводу проблеми часу.
Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може виникнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбутнього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вноситиме хаос у хід історії.
А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в одній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, сучасного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організму може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істориків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечувати можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…
Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усміхалася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…
Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чорнота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?
