Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Фантастика и фэнтези » Фэнтези » Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗

Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗. Жанр: Фэнтези. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Е, пусте, — махнув рукою Вогневик, лягаючи горілиць на траву. Він дивився на хмаринку, що пливла в блакитній безодні, і в його очах струменіла якась туга. — Ніякого чаклунства нема, пане брате. Дурні плітки людські. Та страх нікчемний. Передам тобі своє знання, ти теж робитимеш те самісіньке. А душа моя справді якась перелітна. Кудись пориває мене, несе, сум невимовний сповнює серце. Наче я щось утратив, ніби маю когось зустріти. А Чорна Грамота… про теє можу тобі розповісти. Доля її незвичайна… Почув я про неї від одного полоненого турка, який потрапив на Січ. Турок той не простий — письменний чолов’яга. Бував він і в єгипетській землі, і в Єрусалимі, і в місті Іскандер-паші, або Олександра по-нашому. Був колись такий войовник. І розповів мені той турок древню бувальщину…

— Еге, брате Вогневиче! Зажди! — озвався козак Семен, припадаючи вухом до землі. — Чи не орда?!

— Вона! — ствердив Вогневик, завмерши на якусь мить. — Сідлайте коней. До дніпровської яруги. Там ногаї не зуздрять. А ми — вплав через Дніпро.

Та не довелося козакам непомітно щезнути. Доки сідлали коней, доки кинулися до рятівного яру, кільце ногаїв замкнулося, і довелося запорожцям приймати нерівний бій.

— Що ж, — спокійно сказав Вогневик, стримуючи гарячого коня. — Певно, пора нам, брате Семене, своєю крівцею землю рідну покропити.

— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не нажилося!

— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січовикам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарненько, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.

— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!

— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!

— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.

— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.

Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.

Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.

Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.

Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.

— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…

Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.

— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!

Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…

* * *

За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.

— Казка. Ніхто не повірить.

— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інформації. Це ж ціла епоха.

— А координати?

— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…

— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…

— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істориків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…

— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…

— Чому ти так механістично підходиш до проблеми генетики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…

— Де?

— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?

— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…

— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реальний пошук.

Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпотез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, найближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських засадах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…

Кілька думок з приводу проблеми часу.

Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може виникнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбутнього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вноситиме хаос у хід історії.

А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в одній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, сучасного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організму може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істориків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечувати можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…

Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усміхалася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…

Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чорнота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?

Перейти на страницу:

Бердник Олесь Павлович читать все книги автора по порядку

Бердник Олесь Павлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Зоряний Корсар отзывы

Отзывы читателей о книге Зоряний Корсар, автор: Бердник Олесь Павлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*