Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
А потім — перейти до людей. Це лише початок пошуків зв’язку ритміки, мелодії з життям. Потім можна перейти до складніших явищ.
Юрко страшенно зацікавився моїми думками. Він сказав:
— Все це можна робити в селі. Я допоможу. Хлопці і дівчата — орли. Своїми силами здійснимо. Їдемо, брате. Не пожалкуєш!.. Поїду…
В гостях у Юрка. Село на Правобережжі. Мені дуже сподобалось. На лівому березі — голубі пасма лісів, зеленкувата стрічка Дніпра. А тут — степи, степи. Золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом.
І ще — могила. З дивним написом: «Солдат-композитор Микола Горенко». На камені завжди квіти. Живі. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість.
Мені стало чомусь соромно, коли я почув цю повість. Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитись такій полум’яній вірі в життя, як Юрко, як ці люди, що кладуть живі квіти на могилу. Треба бути таким, як цей воїн, що став безсмертним в серцях людей. І відкинути геть печаль, страждання, песимізм. Живі квіти на могилі — ось символ. Будь таким. Радість. Тільки радість. Я віднині заперечую горе. Його нема. Не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється. Отже, воно мара. Але в той час, як воно панує, людина віддає цій марі безодню енергії, своїх найкращих сил. Традиція. Дика, непотрібна. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного! Хай так! Але ж знову повторюю, що скоро забувається найбільше горе-нещастя. То чи не краще взагалі не допускати його до серця. Радість оновлення, радість творчості, радість продовження життя повинна панувати над горем втрати. Ті, які полягли, які загинули, безумовно, не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали плач і голосіння.
Віднині я не хочу горя. Хай живе радість!
Я дав згоду Юркові залишитись в селі. Будемо готувати районний симфонічний концерт. І пробувати свої досліди. Цікаво жити. Попереду — чудові можливості…
Сьогодні прийшов лист від мами і від Романа.
Мама плаче, бідкається, свариться. Вона називає мене білою вороною і ще чимсь. Пише, що я зрадив рід, що я викинув на смітник всі її турботи про мене, про моє майбутнє.
Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа. Коли вона не розуміє, де моя доля…
І ще… Роман запрошує на весілля… чи то пак на заручини… Весілля буде в кінці жовтня. Прийдуть академіки, доктори, всякі діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.
Що ж, поїду. Подивлюсь ще раз на неї. Подивлюсь в очі її. І побажаю щастя їй. Щастя! Яке в неї щастя? В чому?
Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Що сталося, як сталося, чому? Оксано, серце моє! Що ти зробила?..
Стій. Стій, Євгене. Ти знову даєш волю атавізму. Ти забув, що недавно писав? Радість, радість, радість!..
Мелодія п’ята
«А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ!»
СКРИПКА
Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, які нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.
Оксана залишилася сама. Вона зрослася з скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх. Все в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних рухів, блиску великих юних очей.
Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані, хитає на грудях своїх кораблі. Вона заглиблюється в Космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.
Радіє скрипка. Сумує скрипка. І плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?
Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, які породжують її пальці, її серце, її душа.
Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона хоче сказати?
Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне.
Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками треба йти?
Скрипко, не завдавай мені жалю! Скрипко, ти розірвеш моє серце! І не знатимуть ті, що слухають, чому зупинилося серце! І я не знатиму!..
А може, знатиму… Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?
Тихо. Тихо, серце…
Пройдені ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зерна бур’янів, Оксано… Ніхто не винен…
Тихо, серце. Не край мені душу, скрипко!
Грім обвалюється на скрипачку. Стогне і вирує зал.
Високо підіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Обличчя не усміхається.
Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Знову чекають жадібні слухачі твоїх чарів, Оксано…
Але чому ж плач лунає у просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?..
КАТАСТРОФА
Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона — Оксана. Євген пізнає її серед десятків скрипачів.
На вішалці макінтоші, пальта, капелюхи. Багато гостей. Поважних. Ясно. Ждуть Оксану. Заручини будуть.
Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж — він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. «Гірко!» Вони цілуватимуться! Боже! Для чого я сюди приїхав?
Тихо. Ти сам казав, думав, писав: радість! І одразу ж розкис. Тихо. Тримай себе в руках!
Він подумав трохи перед дверима. Потім рішуче повернув на кухню.
Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась всяка всячина. Клава стояла біля відкритих дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках великого ножа, ніби спис.
Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила в серце, потрясала основи, зворушувала душу. Оксано, Оксано! Чарівнице моя! Прекрасна моя! Серце бездонне у тебе! Чому ж на такій мілині ти засіла?
Казково-граціозні руки, чутливі пальці творять нову феєричну істоту. Променисті очі пронизують безмежні простори, хвилюють небокраї.
Зал заворожено дивиться, слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня! Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті!..
Оксана летить всім єством своїм в зоряні простори… Плачуть і радіють струни… Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя і сум ідуть поряд, в нерозривному поєднанні…
Я знаю, Оксано, ти неспокійна! Я відчуваю це, радість моя, горе моє!
Аплодисменти в залі.
Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана. Вони схожі на тіні — гості біля телевізора. Сині тіні. Серед них десь там і Роман. Щасливий «суперник»…
Знову підіймає скрипку Оксана. Починає грати.
Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулась. Побачила Євгена. Зраділа. Її повне добродушне обличчя осміхнулося.
— Голубчику, — прошепотіла вона. — Євгене. Як я за тобою скучила. Де ти?
— В селі, Клаво, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати. Поздоровити…
Клава нахмурилась, пробубоніла:
— «Поздоровити». Теж мені герой. Таку дівчину випустив. Кому? І не совісно?
— Клаво! Що ти говориш?
— А те, що знаю! Пропаде дівка з Романом. Хіба ж ти не знаєш його?
— А що я можу зробити?
— Отож-бо. Треба було раніше! Ех!
До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула носом, сплеснула руками.
— Ой Клаво, щось у тебе горить! Мабуть, знову слухала. Про плиту забула?
Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж грає, — виправдовувалась вона.
— «Гарно, гарно», — передражнила господиня. — А в кухні смердява?
Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.
— Синку, вернувся! Нарешті!
— Не вернувся, — вперто сказав Євген. — Тільки поздоровити!
— Ти здурів, — пошепки почала лаятись маги. — Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти, а ти — завія якась.
