Варан - Дяченко Марина и Сергей (книги регистрация онлайн TXT) 📗
– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетів над водою, розбився об скелі, може, ніким не почутий, а може, і почутий. – Варто! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!
Угорі, у заростях ктотусів, забрязкали залізом по залізу. У порту замовкнув скрип і за мить ударив дзвін.
Борюкання на березі стихло. Не розбираючи, хто переміг і хто живий, Варан набрав якнайбільше повітря й пірнув так глибоко, що запищало в правому вусі.
Добре хоч одяг не кинув на березі. За одягом потім його вмить вистежили б.
Нічого нікому не сказав – навіть батькові. Ходив від столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубів, аж у дверях став усміхнений пан, що цікавився Вараном.
З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.
Усміхнений пан охоче наткнувся на його підозріливий погляд:
– До вас, хазяїне, до вас особисто… Поговорити треба. Маєте хвилинку?
Світло йшло знизу, з-під води. Зовні світило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крізь підводні ґрати: вихід у море був глибоко перекритий. Хазяїн не хотів, щоб старі змійсихи пішли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.
А змійсихи були дуже, дуже старі. Щоправда, визначити це міг не кожен – позначався чудовий корм і турботливе ставлення. Вицвіла тьмяна луска ховалася під срібними пластинками, під накладними самоцвітами, та й порода давалася взнаки – в обох змійсих збереглися гонориста постава, обидві виблискували очима й роздували ніздрі, так що Варану довелося подолати певну ніяковість, перш ніж підійти до них.
– Тут у нас стійло, – сказала Ніла. – У ніші – скребки, щітки, всіляке причандалля, все в ідеальному порядку, між іншим. Узяв скребок – поклади на місце… Ось так. Чистити треба перед кожним виїздом і на ніч. Годувати – двічі на день, уранці й увечері, і пильнуй, щоб вони не переїдали. Коли котра нагидить – бери сіточку, лайно підбирай і обережно от сюди, у кошик, щоб вода в стійлі не мутилася. А тоді кошик – нагору. Затямив?
Ніла була старша за Варана на рік і держалася, мов господиня. Колись він бачив її на осіннім ярмаркові – вона була з Маленької, донька рудокопа й однієї з компаньйонок княгині, незаконнонароджена, але самовпевнена й багата. Мати, із ганьби заславши її в піддоння, не забула маляти й не покинула – балувала то грішми, то мішком сушняку, то обновою. Ніла мала себе за горні, у сезон носила сорочку без рукавів і штани, закочені до колін, розшиті кольоровими камінцями, яких на Маленькій сила-силенна, і працювала, як виявилося, вершницею на змійсах – супроводжувала багатих і шляхетних гостей у поїздках верхи по лабіринту підводних печер.
Варан, домовляючись про роботу з хазяїном, наївно гадав, що буде гуляти морем верхи, а не вивалювати сачком лайно. Ніла розчарувала його вправно й безжально:
– Сідлати – не здумай, подряпаєш луску – потім не розплатишся. Сідати верхи – боронь тебе Імператор. Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночі сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватіша, зветься Журба, а та, що чорніша, – Туга…
– А чому в них імена такі сумні? – спитав Варан.
– Тому що так назвали, – відрубала Ніла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок і покажи, чого ти вартий…
Темне волосся лежало в Ніли на плечах. Самоцвіти на штанах спалахували, мов краплі води під сонцем. Очі часто кліпали й мружилися, хоча тут, у гроті, було не так багато світла; очі сльозилися. Пихата дівка напевно потребувала окулярів із прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горні, воліла мучитися, мружитися й утирати сльози.
Змійсихи дивились на Варана з царською гидливістю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а їм, шляхетним створінням, тепер доводиться прибирати.
– Вони не кусаються?
– Вони їдять лише рибу, але якщо ти їх розлютиш – можуть і хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона підступна. До хвоста її близько не підходь – як копне, так і потонеш. Вона в охороні служила все життя, варта на ній Маленьку об'їжджала… контрабандистів била, а піратів перетопила чоловік сто. Отак хвостом по голові – і привіт. Цього їх іще в яйці навчають.
Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змійсового лайна:
– У Маленької, мабуть, за сто років сто піратів набереться.
– Це у вас на березі піратів не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим має бути.
Варану нарешті вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покиді, щільно закрив покришкою. Сів на камінну приступку, спустив ноги в осяйну воду:
– А Журба скільки піратів убила? Тисячу?
– Журба воза тягала весь вік, – сухо відмовила Ніла. – У шахтах. Каміння на ній возили, сіль… Тепер відпочиває.
Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволі відсунувся:
– Оце так.
– Не подобається – то сидів би собі в харчівні.
– А ти звідки знаєш, де я працював?
– Велика таємниця… Я тебе бачила. Місце помітне.
– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелі, спустився хазяїн у костюмі для верхової їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.
Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.
– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!
Варан похапцем кивнув.
– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.
Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.
– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам; хвилювалася підсвічена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.
– Серпантери. Ну, знаєш, їх у народі змійсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакенні. Зуби – отакенні. Хвостом спеціально навчені бити в тім'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.
Варан сидів за столиком батьківської харчівні, а Кешко, чотирнадцятирічний хлопець, якого батьки найняли замість Варана, стояв навпроти з підносом і дивився з захопленням і заздрістю.
– Шляхта всіляка приходить на них повитріщатись, хто відчайдушніший – то й покататись. У скелі, знаєш, ходів – аж до Шуу. І під водою, і над водою, а є зовсім сухі…
– А як же змійси по сухому ходять? – спитав Кешко.
– Змійси взагалі не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – і він побряжчав монетками в шкіряній калитці. – У мене ще нічна варта сьогодні.
До нічної варти лишалося ще декілька годин, але Варану набридло брехати. Він попрощався з матір'ю, потріпав по загривку малих і швидкою ходою людини, якій ніколиться, подався до берега – купатися.
– Гей, хлопче!
Варан далі йшов. Хіба мало хлопців ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двоє. Один – ровесник, низькорослий і смаглявий, але на вигляд явно не горні. Другий – дорослий, і з одного погляду на нього Варанові стало страшно.
– Чого не озираєшся, коли гукають? – почав молодий.
– А звідки мені знати, що то мене? – огризнувся Варан.
– Ходімо. Маємо діло.
