Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Де там! Розбіглися, як руді миші. Йшли назирці, загубившись у юрбі галасуючих, заінтригованих іудеїв. Ішли, тремтячи за своє спустошене життя, сподіваючись на чудо. А раптом роздереться запона неба, і легіони ангелів зійдуть на землю, і мечами світоносними захистять месію?! О, тоді можна буде кинутися йому до ніг, стати поруч, щоб всі побачили його вірних учнів! Чуда не було!
Була холодна ніч. Знущання, кпини, удари. Докірливий погляд синіх очей, сповнених слізьми нечуваної муки і співстраждання. А учні — в пітьмі. Розгублені, знічені.
Не збагнули нічого, нічому не навчилися. «Доки світло з вами — користуйтеся. Доки ще не згасло — йдіть за ним». Меркне смолоскип, пропадає стежечка в нічній млі, густі тумани сповивають виднокіл.
Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточили глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!
Галі ставало моторошно на моліннях. Вона з жахом дивилася на конвульсії «пророчиць», які, впавши в транс, белькотали несусвітні дурниці, ніби розмовляли «божественною мовою». Вона тепер бачила перед собою лише хворих людей, яким треба було лікуватися.
Що спільного між цими моторошними збіговиськами і тим чарівним світом, який Галя бачила в уяві, де літають між зорями будівники планет, де на поміч друзям мчать, віддаючи на олтар смерті власне життя, де не моляться видуманим почварам, бо знають: у серці людини і бог і диявол?..
Вона покинула секту. Поступила на курси медсестер. Приходив пресвітер. Умовляв, просив, загрожував. Ще б пак! Таку вівцю втратити. Та Галя назавжди вирвалася з тих тенет. Несла в серці улюблений образ космічної людини, мріяла про нього, любила його, але не могла вже віддати свою мрію на поталу жадібним, жадаючим, конвульсійним блюзнірам…
А потім — зустріч з Григором. Дивовижна… Наче сон. Щось давнє, забуте, незбагненне воскресало, випливало з глибини душі. Його очі. Де вона їх бачила, чому полюбила одразу? Чи, може, завжди любила?
Його видіння інших планет, повстань, небувалих звершень. Чому ж вона так близько приймає їх до серця і вони для неї не просто гарні казки, а якась близька і болісна реальність, яка нині закрита запоною цього життя? Так закриває ліс реальний обрій, що здалеку видівся очам шукача. Серед лісу виднокола не побачити, та все ж мандрівник знає, що він є…
Багатоплинне життя. Сплетіння багатьох еволюцій. Не інакше. Ми звикли себе відчувати самотньо на планеті, уявили єдиносущими в цілій Сонячній системі. А може, не так? Навіть Земля може бути перехрестям багатьох різних еволюцій. Як гарно про це вміє мріяти Григір! Розкрити сплетіння суперечливого земного життя, збагнути його велич і порочність — грандіозне завдання. В природі невпинно відбувається порушення закону, і хтось же повинен знайти злочинця, притягти його до відповідальності?..
Галя усміхнулася. Вона ввійшла у життя Григора, стала мислити його ідеями, термінами. І все ж тривога не минає. Ніби десь чатує туго заведена пружина.
Біля хвіртки темніла якась постать. Трохи оддалік стояла машина. Галя зупинилася. Хто? Може, з лікарні? Терміновий виклик?
Людина мовчала. Дівчина злякалася. Грабіжник? Що робити? Закричати? Покликати сусідів?
— Галю!
— Боже!
— Галю, це я.
Дівчина кинулась назустріч тому рідному голосу, обняла, судорожно припала до грудей батька. Рідний, близький! «Таточку, звідки?» Вона зазирала в його обличчя, але бачила тільки глибокі провалля очей, чула важкий подих. Від нього пахло ліками, на плечах смугастий халат.
— Звідки ти? — плачучи, запитувала вона. — Де був так довго? Ходімо до хати.
— Тс-с-с, — тривожно прошепотів батько. — Мені не можна!
— Чому? — злякалася Галя.
— Я втік.
— Звідки? Що ти кажеш?
— З караван-сарая. Від татарви. Спасибі козакам, допомогли. Он мій товариш чатує. Машина напоготові. Тільки що — одразу в Дике Поле. Не наздоженуть…
Дівчина похолола. Психічно хвора людина Певно, втік з лікарні. Що робити? «Батечку мій, що з тобою робити?»
— Я хотів тебе побачити. Слідчий дав твою адресу.
— Який слідчий? Ти ж кажеш, що татари…
— Татари — це тепер, — пояснив батько, сполохано озираючись. — А слідчий — трохи раніше. Мене тягали за келих.
— Келих?
— Я був на тім світі. Там мені батько дав келих. Для тебе.
— Для мене?
— А для кого ж іще? Ти ж козацька дитина. Той келих якийсь чарівний. Його били — не розбили, палили — не спалили, довбали — не роздовбали. Такого матеріалу на Землі нема. Всі зацікавилися. Де взяв? Хто тобі дав? Я їм — правду. Так і так — на тім світі дали мені предки. А вони — хто сміється, хто лютує. Ясно, ніхто не вірить. А ти, я знаю, повіриш.
— Я вірю, таточку! Тільки де ж він?
— Еге, де? — щасливо засміявся батько. — Тепер він тут. У машині. Мій товариш привіз його.
Галя розгубилася. Везти батька до Павловської лікарні? Замикати його до «караван-сарая»? Стати зрадницею в його очах?
Від машини одділилася постать, наблизилася. Дівчина розгледіла молодого хлопця, обличчя губилося в пітьмі.
— Добрий вечір, — почувся спокійний, лагідний голос. — Я чув вашу розмову і вирішив втрутитися. Ви можете не зрозуміти…
— Я справді нічого не збагну, — з мукою відповіла Галя, кинувшись до нього. — Поясніть.
— Хвилинку, — стишеним голосом сказав невідомий. — Не кричіть. Ви можете зрозуміти, де він був?
— Безумовно. Це я одразу зрозуміла.
— Тим краще. Я допоміг йому звідти вибратися.
— Навіщо?
— Всього одразу не поясниш. Він згадав про келих.
— Ви теж про це? Що за мара?
— Не мара, — заперечив юнак. — Келих є. Незвичайним шляхом він дістався вашому батькові. Але це не має значення. Це справа другорядна. Проте келих незвичайний. І його дійсно адресовано вам…
— Мені?
— Так.
— Не розумію.
— Я теж не все розумію.
— Хто ж ви?
— Вчений, — ухильно відповів юнак. — Я робив аналізи цього феномена. Знаю трохи історію вашого батька. Ні вчені, ні лікарі, ні слідчі не можуть прийняти всерйоз його розповіді. Для вчених келих — просто незвичайний феномен. Для слідчих — загадка, кримінальний казус, який треба прояснити. Для лікарів — одна з форм шизофренії, психоз. їх цікавить лише батько, а келих — то фікція, вигадка. Зачароване коло! Ми з товаришами вирішили…
— Хто це ми?
— Я і кілька моїх друзів з Інституту фізики. Ми вирішили розв’язати цей вузол. Забрати батька з лікарні (ясна річ, без згоди лікарів, інакше його б не випустили!), вивчити келих, зустрітися з вами, щоб вияснити, який зв’язок той келих має з вами.
— Містика якась, — прошепотіла Галя. — Збожеволіти можна!
— Проте факт! Їдьмо!
— Куди?
— До нас. Усі чекають. Там батько все розповість, ми запишемо. Не турбуйтесь за батька. Ми його підлікуємо. Ваша присутність…
— Де це?
— Котедж, ізольоване приміщення.
— Добре, — рішуче сказала Галя.
Вона сіла на заднє сидіння поруч батька. Він обняв її, Щось бурмотів. Машина м’яко рушила. В одсвітах ліхтарів Дівчина тепер бачила обличчя батька, його дикий погляд.
— Таточку, — шепотіла Галя, — що вони з тобою зробили?
— Нічого, нічого, донечко, — щасливо бурмотів батько, тримаючи її руку. — Тепер все буде добре. Я вже не винокур! Я тепер козак!
— Що ти мовиш?
— Правду кажу! Мені батько казав гіркі слова… І дід… І прадід! А що? Я послухався їх! Тепер Дике Поле — моя оселя! Ого-го! Погуляємо!
— Спокійно, — озвався юнак з переднього сидіння, не оглядаючись. — Згоджуйтесь. Все буде гаразд.
— Де ж келих? — спохватилася дівчина.
— Ось він. — Юнак подав чорну скриньку. — Відкрийте і гляньте. Не бійтеся. Він не підвладний земним стихіям.
