Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Марія сіла. Пошелестіла якимись папірцями на столі, допала:
— Це лише натяк, те, що я сказала. Ми розробили детальний план. Та головне — тенденція… Ми хочемо знати, що думають керівні товариші…
Завідуючий райвно облизав губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, сміялися весняно гнучкі гілки верболозу. І, нарешті, сказав:
— Фантастика — це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова… як його… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років. На ти-и-сячі! А ви, Маріє Панасівно… в сучасність хочете… е-е… перенести майбутнє! Несерйозно!
— Товаришу завідуючий! — дзвінко сказала бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною папуаською зачіскою і блискучими чорними очицями. — Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер!
Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, щоб її не перебили. Завідуючий ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилась.
— Зірки — то одне, а школа — то інше. І потім — попрошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безліч обставин. Ну хоча б… звітність… Ви будете працювати зовсім іншими методами… Отже, для вас треба спеціальні звіти для міністерства… Потім… зарплатня… Ви кажете, що вчителі відмовляться… Хм. Це буде хаос. В одному селі гроші будуть одержувати, в іншому — не будуть. Знову нерозбериха. І ще… коли вашому вчителю, чи вам, чи учню кудись поїхати треба… тоді як?
— Дуже просто, — відповіла Марія. — Так, як в сім’ї. Батько дає гроші, проводжає на вокзал…
— Гм… гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так. Але ж програми, система навчання… Дати свободу вчителям — це, знаєте, ризиковано…
— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії! І коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, Що є тепер. У нас тепер можуть бути машини, чудові прилади, кінофільми наукові, телевізори, механізовані ферми, оранжереї…
— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя власне життя. Ні грошей, ні майна…
Учителі перезирнулися між собою. В їхніх очах попливли іскорки сміху. Марія сказала:
— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, учитель отримає все. Цілу сім’ю в сотні людей. Поля, майстерні будівлі. Це все буде його. І всіх інших. А особисте життя? Воно належить людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні в найдальшому майбутньому…
— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги»,
раптом сказав інструктор райкому. Він поклав долоню руба на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя — не папір. Не книга. Життя — це… життя! Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге… що це за партизанщина? Хто вам дозволив?
— А хіба треба… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?..
Інструктор махнув рукою з досадою.
— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.
Піонервожата схвильовано защебетала:
— Але ж мрія і життя — нероздільні. Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Поступово зникатимуть функції держави, вони переходитимуть у ведення суспільства. Так сказано в програмі партії…
— Знаю, знаю, — поблажливо сказав інструктор. — Вивчила, знаєш. Сідай. Це не так просто. Все повинно бути перевірено життям. А то так з бухти-барахти… Необхідно досвід…
— От ми і бажаємо здобути його!
— Чому ми перші? Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село…
— Саме в селі треба починати. Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства…
— Все одно, не можна… так спішити. Треба подумати. Розглянути. Напишіть проект. Обґрунтуйте…
— Вже є…
— От-от. Подайте його нам. Ми вище. Там ще вище. І так далі. Тоді й вирішиться… Треба дозвіл. А так, наскоком, — не годиться. Батько Махно. Анархія! А взагалі, мені подобається, барвисто, приємно, мрійливо… Дуже, дуже талановито придумано! Але знайте, зарубайте на носі — без дозволу нічого не буде!..
МИНУЛЕ
Марія залишилась сама. Всі розійшлися. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусій спалахне вогонь мрії… а воно… щось не те… Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все’дно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогонь в паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, — народиться неодмінно…
Вона навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна! Сорок два! Як багато! Чи мало?
Вона тихо підійшла до дзеркала, зупинилася перед ним. Всміхнулася сама собі. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сині кола, сивина на скронях. Тільки очі горять невидимим вогнем. Очі, як і тоді. Коли вона була дівчиною…
Марія примружила повіки. Ось так… не видно зморшок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве бурями воєнними, котить ураганами життьовими. Час пливе, летить, мчить. Час! Невблаганний, таємничий!
Ніби вчора… гриміла війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь Артиста. А потім — трагедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи…
Багато місяців лікували його лікарі. Він встав, почав ходити. Але все забув. Все. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив. Коротше, він забув усе.
Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою. Вона ходила за Миколою, як мати, як нянька. Вона не могла, не сміла віддати його забуттю. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку від смерті… впасти в транс, в прострацію! Ні, це несправедливо, недопустимо…
Минали дні. Ніщо не допомагало. Микола не впізнавав Марії, але знову призвичаївся до неї, полюбив.
Марія пам’ятає той день. Похмурий, хмарний. Лікар сумно казав їй:
— Ми нічого не зробимо. Лише сильне потрясіння, відповідне до перенесеного, могло б пробудити його. Може… Але ж ми нічого не знаємо… Нічого… Це все в тумані. Медицина йде в цих ділянках пізнання навпомацки. Вибирайте, Марія, свій шлях. Ідіть в життя. Ви вчителька. Закінчите інститут, підете в школу. А він… хай залишається… Може, станеться чудо…
— Чудес не буває, — суворо відповіла Марія. — Чудо творять люди… любов їхня… Я заберу його з собою, лікарю…
— Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?
Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікарю, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не з слів, а так, по серцю. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:
— Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки…
І Марія з Миколою поїхала на Україну.
За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси.
І пропливали по обличчю Миколи тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будинком, який залишений людьми, в якому погасли вікна. Марія дивилась на нього, сумувала.
Де ти, друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум, де твій пал, гнів, бажання? Куди поділись вони? Яка тюрма оточила тебе, ким вона створена?
Інколи в очах Миколи спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його свідомості. Напружувалось чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувались повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.
Це було тяжко. Це було нестерпно. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала напроти Миколи, дивилася у очі. Торкалася його плеча. Микола тьмяно дивився на неї.
— Що тобі, Маріє?
— Невже не згадаєш… де ти жив, друже? Хто ти?..
Микола заперечливо хитав головою.
— Забув… забув… болить голова…
— Може, прізвище… згадаєш… може, ім’я якесь, вулицю, село…
