Останній шаман - Тисовська Наталя (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Зиркнувши на Мічиллу, Горбань спершу чогось злякався: видалося йому, що якут під чіпким поглядом на мент застиг і готовий був повернути голову, але не зробив цього — опустив плечі і рушив далі у своїх справах.
Перший страх швидко витіснила злостива радість: знайшов! Стільки років марив, уповав, снив — і знайшов!
Горбань довго йшов назирці за якутом, тихо ставлячи на землю ступні в дорогих англійських черевиках на гумовому ходу, стежив, як світла шкіра вкривається плямами нецивілізованого, відразливого, віковічного для цих проклятих країв бруду, і зловтішно уявляв, як після всього спалить модельні свої черевики на пустирищі поза хатою, щоб випекти ненависний бруд минулого.
Мічилла накульгував подагричними ногами уздовж насипу, що в цьому місці нависав над залізницею. Колія, яка з лісу виринала на кількасот метрів і знову губилася поміж дерев, застугоніла, але потяга ще не видно. Він вибіжить у яругу непомітно; скільки приїжджих, що вперше тут опинялися і мали два кілометри від станції йти пішки до селища вздовж колії, лякалися його раптової появи! Мічилла зробив крок убік, готовий зійти з насипу, та несподівано завагався, і в цю секунду Горбань вперся йому просто в спину, дихнув гаряче в потилицю — і штовхнув грудьми.
Потяг випірнув із лісу, коли людська фігурка, прокотившись кілька метрів згори просто на рейки, навколішки стояла на шпалах. Локомотив стрибнув, гальмуючи, віддаль скоротилася до кількох метрів, якут поповз, але залізна борода спереду локомотиву, яка мала б відвалювати дрібні предмети з рейок, наштовхнулася на перешкоду, відкинути не змогла — і потягла людську фігурку за собою…
Зачекайте секунду, — масажист перервав свист, помітивши, що пацієнт уже вдягнений, — мені тут два слова лишилося дописати.
…Горбань спалив-таки дорогі англійські черевики тільки не на пустирищі, а в грубі. В останній момент злякався з ними вийти на пустирище, все йому марилося — ну й дурня! — що на шкірі з-під бруду проступають темні криваві плями…
Врешті-решт масажист згорнув медичну карту й простягнув її Горбаню. Той чемно попрощався, причому завдяки горбу це виглядало так, ніби він кланявся лікареві, і взявся за ручку дверей.
Не встиг він натиснути на неї, як двері відчинилися, й до кімнати увірвався сивий кремезний лікар.
— Ви сьогодні… — почав сивий лікар сходу — і затнувся. Довгу мить він дивився просто в очі Горбаневі, а тоді повільно промовив: — Пане Володимире, я не помилився?..
* * *
— Славо, я тобі так скажу…
За кухонним столом, встеленим картатою біло-зеленою цератою, накрита була невигадлива вечеря на двох. Під стелею люстра в шістдесят ватт освітлювала сивого немолодого господаря, який сидів боком і час від часу повертався до холодильника в себе за спиною, щоб дістати нехитрі наїдки: сир, ковбасу, огірки, — і ненормально вигнуту спину його гостя. Перед господарем і гостем стояли склянки і пляшка горілки, але вони забували наливати, зайняті гіркою, обтяжливою розмовою.
— …вони нас навіть не хочуть реабілітувати — «справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину»… А мої сім років? Псові під хвіст?
Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче:
— Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено — те зроблено. Не можуть усі бути героями… Ти про інше подумай: не пробачити ближнього — теж гріх… Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але… Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років — десять років, щойно згадаю його ім’я, — трусити починало!.. Але згодом… Я запізно його знайшов. Отак.
Сивий здивовано поглянув на співбесідника.
— Він, — пояснив гість, — помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак…
Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.
— Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих — щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні — маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто…
Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них — сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко — усміхалися невідомому фотографу, а третій — довговолосий якут Мічилла — замислено глядів мимо об’єктива.
Святослав Шапка налив ще по одній.
— А пам’ятаєш, — мовив гість, — це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього…
Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.
— А знаєш, — заговорив він знову, — я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?
Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» — переплетені готичні літери — і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету».
— А що це за фонд? — чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.
— А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити… Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором — ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював — та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо… — він завагався, добираючи слова, — в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш…
У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».
— То ти захистився? — здивувався гість.
Господар похитав головою.
— Не розумію… — знизав плечима Володимир Горбань.
— Я писав це, — пояснив Святослав Шапка, — чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював… Та то пусте… У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу — ми ж не чужі, еге ж? — у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут — таке розмаїття!
Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі.
