Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Арен мовчки вислухав Архімага.
— Усе це, звісно, правда, мій пане, — погодився юнак, — одначе... — він затнувся, але Архімаг мовчав, і хлопець закінчив свою думку: — Одначе я не Моред. Я — це лише я.
— Але ти пишаєшся своїми предками?
— Авжеж, пишаюся, завдяки їм я — спадкоємець Енладського короля. Це велика честь, і я мушу бути гідним свого родоводу.
Архімаг урвав його, ствердно кивнувши головою.
— Саме це я й хотів почути. Хто зневажає минуле, той плюндрує майбутнє. Людина не може бути творцем власної долі: вона або приймає її, або відкидає. Якщо у горобини спорохнявіє коріння, то і її крона незабаром зів'яне, — почувши це, Арен здригнувся, адже його Істинне ім'я, Лебанен, означало "горобиновий кущ". Але Архімаг все ж не вимовив цього імені вголос. — Твоє коріння глибоке, — вів чаклун далі, — і сила у тебе є, отож, ти потребуєш лише простору для зростання. Власне, саме цей простір — мандрівку в незвідані краї — я й пропоную тобі замість безпечного повернення додому, в Енлад. Але право вибору належить тобі: вирішуй сам, що робити. Натомість мене вже занадто втомило безпечне життя, всі ці мури і дахи, що оточують і захищають нас, — він змовк, і пронизливий погляд його ясних очей раптом зробився ніби невидющим.
Арен відчув глибоку тривогу у словах Архімага і не на жарт перелякався. Але страх лише посилив його збудження, тож юнак відповів від щирого серця:
— Мій пане, я вирішив: ми підемо разом.
Арен вийшов із Обителі Мудреців приголомшений, а його тіло і душа просто-таки співали від щастя. Втім, цим словом навряд чи можна було описати стан юнака. Арен подумав, що йдеться радше про почуття гордості. Зрештою, а хіба йому нема чим гордитися? Сам Архімаг назвав його сильною, здатною обирати власну долю людиною! І все ж, либонь, то була таки не гордість... Досі Арен навіть не міг собі такого уявити: наймогутніший чарівник Земномор'я сказав йому: "Завтра ми з тобою вирушаємо туди, де починається смерть", а він лише ствердно кивнув головою, готовий до будь-якої небезпеки. Хіба не варто цим пишатися? І все ж зараз юнак почувався приголомшеним і розгубленим. Гордості не було — адже те, що сталося, ще належало осмислити.
Звивистими міськими вуличками Арен подався у Твільську гавань. На пристані він знайшов свого капітана і сказав йому:
— Завтра вдосвіта я з Архімагом відпливаю у Південні широти, на острів Ваторт. Передай королю, моєму батькові, що я повернуся в Берилу тоді, коли виконаю свій обов'язок.
Почувши це, стерничий спохмурнів. Досвідчений моряк знав, як його зустрінуть в Енладському палаці, коли він принесе таку звістку.
— Принце, я хочу, щоб ти написав це власноруч, — сказав капітан.
Арен не заперечував і поквапом — він відчував, що тепер йому взагалі не можна гаяти часу — рушив до найближчої крамнички, трохи чудернацької з вигляду, де, втім, знайшлися і каламар, і перо, і аркуш паперу — білого, м'якого і щільного, наче повсть. Повернувшись на пристань, хлопець влаштувався на краю причалу й узявся писати листа додому. Коли він подумав про свою матір, уявивши, як вона бере до рук ось цей аркуш паперу і починає читати синове послання, душу юнака обпік смуток. Мати була спокійною і життєрадісною жінкою, та Арен знав, що її радість і спокій залежать саме від нього; знав, як палко вона чекає на повернення сина. І нема жодної можливості заспокоїти чи хоч якось розрадити її під час його тривалої відсутності.
Аренів лист вийшов сухуватим і коротким. Юнак підписав своє послання руною Меча — "Арен" — і запечатав його краплею смоли з казана, що стояв на пристані. Віддавши листа капітану, він раптом вигукнув: "Зачекай!" — так, наче корабель уже відчалював, — і знову помчав до тієї самої чудної крамнички, знайти яку тепер виявилося справжньою морокою, адже тутешні вулички чомусь постійно змінювали свою подобу і щоразу здавалися цілком іншими. Врешті-решт Арен знайшов потрібну вулицю і стрімголов кинувся у крамничку, вихором розметавши довгі разки червоного глиняного намиста, що прикрашали вхід. Ще купуючи тут чорнило і папір, юнак запримітив поміж розмаїтих прикрас і самоцвітів срібну застібку, що нагадувала квітку мальви. Його матір теж звали Мальвою.
— Я купую цю брошку, — Арен сказав це з гордовитою гідністю, як і належить справжньому принцу.
— О, це справді цінна річ, її викували на острові Оу. Я бачу, ви розумієтеся на старожитностях, — зауважив крамар, промовисто позираючи на витерте руків'я Аренового меча, але зовсім не звертаючи уваги на пишно оздоблені піхви. — Ця застібка коштує чотири монети.
Хоч ціна була доволі високою, та Арен заплатив не торгуючись. У його гаманці не бракувало різьблених зі слонової кості кружалець, які правлять за гроші у Внутрішніх землях. Він знайшов для матері гідний подарунок, і сама думка про це тішила його душу. Покидаючи крамничку, королевич повагом поклав руку на руків'я меча.
Цю зброю батько подарував Аренові напередодні відплиття з Енладу. Юнак урочисто прийняв дар і відтоді ані на мить не розлучався з мечем; він тримався так, наче це було його почесним обов'язком, і ходив озброєний навіть на борту корабля. Арен пишався, відчуваючи на поясі старовинну крицю — то була вагота століть, що тягарем відповідальності лягала йому на серце. Адже то був меч Серіадха, сина Мореда й Ельфаран. Давнішим від нього був хіба що меч Ерет-Акбе, який тепер вінчає шпиль Царської вежі у Хавнорі. Клинок Серіадха ніколи не припадав пилом десь у збройниці; він завжди служив людям, однак із плином часу не вищербився і не зіржавів, не розгубив своєї урочої сили, позаяк викували його з допомогою могутніх чарів. За переказами, скористатися цим мечем можна було лише тоді, коли він служив для захисту життя. Ні жага крові, ні помста, ні заздрість, ні загарбницькі наміри не мали над ним влади. Саме на честь цього меча, найдорожчого скарбу їхнього роду, й отримав Арен своє домашнє ім'я: у дитинстві його звали Арендек, що означає "маленький меч". Щоправда, досі ні самому принцові, ні його батькові, ні батькові його батька ще не доводилося піднімати уславлений меч супроти ворога. В Енладі вже не одне десятиліття панував мир.
І ось тепер, посеред вулиці загадкового міста, на острові Мудреців, руків'я меча раптом здалося Аренові якимсь чужим, незручним і страшенно холодним. Важенна криця била по стегні, заважаючи йти. І чудесне збудження, яке він відчував кілька хвилин тому, хоча й не минуло зовсім, але якось наче охололо. Юнак повернувся на пристань, попросив капітана передати брошку матері і побажав морякам щасливого повернення додому.
Бредучи назад, до Школи, Арен накинув на плечі плащ, заховавши під ним і піхви з давнім смертоносним і непереможним мечем, що належав його предкам. Зараз юнакові зовсім не кортіло хизуватися своєю величчю.
— Що я роблю? — запитував він себе, неквапно підіймаючись вузькими провулками до фортечних мурів Обителі Мудреців, що височіла над містом. — Як я повернуся додому? І чому погодився вирушити на пошуки невідь-чого з людиною, котрої зовсім не знаю?
Відповідей на ці питання у нього не було.
МІСТО ҐОРТ
У досвітній темряві Арен, зодягнувши подароване йому матроське вбрання — дещо приношений, але чистий однострій, квапливо прокрокував через порожні зали Обителі Мудреців і вийшов до західних дверей, вирізьблених із драконового зуба. Там його зустрів Майстер-Воротар: м'яко посміхаючись, він випустив юнака в місто і показав йому найкоротший шлях до пристані. Відтак Арен минув найвищу вулицю Твіля і стежкою, що збігала положистим берегом, рушив просто до дерев'яних шопок, у яких Школа тримала свої човни. У темряві стежка була ледве помітною. Дерева, пагорби, дахи будинків здавалися невиразними, драглистими згустками нічного мороку. Повітря було напрочуд холодним і непорушним. Усе навколо завмерло, випромінюючи якесь дивне відчуження і неспокій. Тільки на сході, на самому обрії, де у темному морі відбивалися темні небеса, ледве жевріла смужка вранішньої зорі.
