Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
СЛОВО ТРЕТЄ
ПОКЛИК ТАЄМНИЦІ
1
Недавно пройшла гроза. Ніжно гріло травневе сонце. Дерева цнотливо простягали до його променів молоденьке листя, квіти — рожеві, білі, оранжеві, струшували на землю росяний убір. То там, то сям спалахували райдужні бризки. Здавалося, що то з неба падають невидимі метеори, розсипаючись біля планети пружними акордами барв.
Павло спостерігав за симфонією природи, краєм ока дивлячись, як на площу, до трибуни, стікається гомінлива маса людей. Ось, майорячи червоними галстуками, під дроб барабана, йдуть піонери районних шкіл. Потім жовтенята… На сонці виблискують рубінами п’ятикутні зірки. Павло згадав: на руїнах марсіанських споруд він часто бачив такі зірки. Чому? Як опинився в чужому світі цей символ? Що він значить? А втім, хіба закони геометрі? власне, закони будови матерії та її розвитку не однакові у всьому Всесвіті?
Уява космонавта знову повела його серед оранжевих пустель, мимо примарних рослин, мимо суворих руїн. Тиша. Таємниця. Загадка віків. Загадка Космосу. Загадково усміхається Сонце. Загадково пливуть в нічному небі химерні супутники, породжені невідомою цивілізацією. Для чого? Що там зараз? Не може бути, щоб вони були залишені напризволяще. Тільки там… Тільки там розгадка. Якщо дозволять… Якщо його пустять знову… А втім, що значить — пустять? Хіба він хворий? Хіба не він привіз з далекого світу цілий потік таємниць? І їх треба розгадати. Не може людський розум жити поряд з таємницею спокійно! Усмішка далекого Сфінкса тривожить нас…
— Павле… Де ти? — прошепотіла Таня.
Космонавт повернувся на землю. Здивовано глянув на Таню. Вона показала йому поглядом на секретаря райкому, який вже почав промову.
— Пробач… Забув…
— Знову на Марсі?
Павло ледь помітно майнув повіками. Так. Так, друже, кохана, дружинонько моя… Видовжились наші дороги, піднялися з Землі у простір, попливли у Безмежність. Де кінець їм? Де станція, куди вони ведуть?
А секретар, палко жестикулюючи, сяючи повним задоволеним обличчям, виголошував:
— Син простої жінки, хлопець, який сидів поряд з вами, школярі наших шкіл, проклав шляхи до таємничих світів! Він прославив не лише село Млинівку, не тільки наш район чи область, він прославив на весь світ нашу Україну, наш Радянський Союз! Про що це говорить, товариші? Це говорить про те, що в нашому народі є бездонні скарби, скарби знання, скарби подвигу, і нам треба здобувати їх, товариші! А як здобувати? Трудом, товариші! Самовідданою працею, виконанням і перевиконанням планів, освітою, коротше кажучи, повною мобілізацією всіх внутрішніх і зовнішніх сил, товариші!
Чи можна було думати про такі подвиги простих людей у дореволюційні часи, товариші? Ні, не можна було… Згадайте сумну долю нашого знаменитого вченого Ціолковського, товариші…
Колихалися знамена. Принишкла юрба. Підіймалося сонце, щедро золотило буйну зелень, блищало в калюжах. Ряди учнів, розкривши роти, дивилися блискучими очима на космонавта, пропускаючи мимо вух промови, дівчата заздрісно і ревниво оглядали маленьку щуплу постать Тані, перешіптувалися. А Павло і його строга, маленька дружина пливли понад всім тим у невідомі світи. Хай лунають промови, хай шелестить папір під руками промовців, хай звучить заздрість чи радість, гордість чи захоплення. Шумовиння пливе на гребені хвиль, але не воно визначає суть стихії. Горять дивним вогнем очі дітей, стискуються несвідомо пальці хлопчаків, ніби тримають вони штурвали зорельота, задумані личка в дівчаток — вони бачать обриси нового світу, невідомого світу… Ось де стихія вогню, океан, творча сила, що переродить планету, що підніме її до єднання з Всесвітом!..
— А тому, — патетично, піднесено завершував секретар свою промову, — ще ширше розгорнемо змагання за дострокове виконання і перевиконання наших планів, дамо державі ще більше зерне і м’яса, яєць і молока, наповнимо засіки золотим хлібом, відбірним зерном, прославимо наш район не лише космічними польотами, а й космічними досягненнями на колгоспних та радгоспних полях! Ура нашому славному земляку Павлу Ковалю, товариші!
Площа гриміла криками «ура», оркестр Будинку культури грав величальні пісні. Жовтенята підносили Павлові та його дружині квіти, передавали подарунки — нехитрі, наївні — червоніли від замішання і захоплення. Виступали учителі. Виступали інженери. Говорили щирі гарячі слова піонери, комсомольці. Вони часто самі не знали, що говорили. Кликали до подвигів, до нового, обіцяли «загнуздати» природу, підкорити космос, заселити інші планети, завоювати галактику і метагалактику. Павло слухав, радів, сумував, думав. Як все складно! Як все непросто! Та хай, хай вирує стихія! Перші стежки, перші спроби… Вони наростатимуть, міцнішатимуть, стануть досвідом. Наука освоїть, обґрунтує, нові, дивовижні знання, вони стануть здобутком суспільства. І тоді виникатиме, народиться нова свідомість, нова етика, нова мораль…
Стало жарко. Промовці видихалися. Секретар витер піт з чола, сказав:
— Тепер, мабуть, ви, Павле Григоровичу?!
Павло підступив до бар’єра трибуни. Оглянув принишклих людей. Подивився на Таню. Вона шепнула:
— Дітям… Дітям говори…
Він зрозумів. Дітям. Їхнім ясним очам. Їхнім відкритим серцям. Їхнім палким душам, що вічно прагнуть в невідоме, в таємниче, в незвідане! Вам, нехитрим, вам, ненавченим складності і плутанини життя, вам, які готові прийняти в ніжні руки свої, в незрадливі серця, в ясну свідомість нову, дивовижну мудрість далеких світів!..
— Друзі! — пролунав над площею тихий голос космонавта. Помовчав якусь хвилю, ніби добираючи слова, поглянув у небо, знову опустив погляд на ряди дітей. — Земляки мої, брати! Скажу вам відверто, що я не прихильник великих зборищ. На них якось ніяково… на них не висловиш свою думку так, як хочеш… Ви, мабуть, розумієте? Ну, як сказати? Кожен з нас наодинці з дружиною, або з подругою, або навіть хлопець з хлопцем вільно скаже те, чого не посміє промовити перед громадою… Я бачу, що ви ще не зовсім розумієте мене… Я поясню! В моїй душі тепер багато такого… чого я просто не можу передати вам… а може, не посмію. Бо ви не зрозумієте, не збагнете! Не тому, що я особливий! Про це вже говорили тут… Я звичайний сільський хлопець, як і мої попередники — Попович, чи Титов, чи інші космонавти. Але мені довелося одному з перших бачити те, чого ще не бачили людські очі, точніше, погляд людей Землі. Отже, й думка, що зародилася в мені, просто не стала ще думкою всіх інших. Я слухав тут ваші промови… ваші хвилюючі, близькі моєму серцю слова. Про польоти, про майбутнє Землі, про підкорення природи і тому подібне. Я слухав, радів… і думав — як багато ще треба знати, збагнути, щоб правильно зрозуміти свій шлях. Скажу ще простіше: може, більшість з того, що ми тепер говоримо, про що мріємо, — не те, що треба, не те, що буде!
Секретар здивовано поглянув на Павла. Зацікавлено завмерла площа. Таня опустила повіки, посміхаючись куточками вуст. Добре, коханий… Добре кажеш…
— Ми йдемо у мрії звичним шляхом, — вів далі Павло. — Думаємо приблизно так: «Полетимо на інші планети. Освоїмо їх. Перетворимо в свої домівки, в свої поля. Підкоримо галактичний простір. Будемо їздити на екскурсію вже не на Кавказ, скажімо, чи Алтай, а на Альфа Центавра, в командировку не на північ або в туристську мандрівку не в Америку, а в туманність Андромеди або навіть в іншу метагалактику». Це поверхово! Ми почали ворочати гігантськими поняттями, не задумуючись про їхнє справжнє значення, не розуміючи, що тут перехід до іншого щабля світу, до іншої масштабності мислення, життя, розуміння, до інших енергій, до іншої свідомості, до іншої етики, нарешті…
Ми стоїмо перед новою революцією, друзі! І ця революція буде важчою за всі інші революції. Революція духу! Важко буде нам боротися з тими, що стоятимуть по інший бік барикад! Тому, що вороги не десь збоку, а в нас! На кожному кроці нас затримує косність, традиція, славолюбство, властолюбство, реакція, догми, забобони!.. Та що там рахувати? Кожен знайде сам в собі безліч таких «прикрас». Чому я кажу про це? Тому, що битва з самим собою необхідна в Епоху Космосу! Без неї нема цієї Епохи. Саме до цієї думки я веду. Тільки наївні люди можуть думати, що нічого не змінилося, лише масштаби стали іншими. Що можна буде кабаре будувати на Сатурні, а гангстеризм розповсюдити аж до Плутона, а то й до інших зоряних систем. Так мріють деякі західні фантасти. Інакше вони не уявляють майбутнього. Та не будемо про них. Навіть ми, хоч і стоїмо на твердій основі братства народів, єдності, прогресу, — часто переносимо свої уявлення нинішнього дня на грядуще. Ви ось говорили в своїх чудових виступах: «загнуздаємо» природу, «підкоримо» зоряні простори і так далі. Я знаю, що вогонь сердець ваших кличе до подвигів, до нового, до таємничого. Але традиційне мислення вкладає той вогонь в звичні рамця. «Загнуздати» природу! Ніхто не думає як слід про таке поняття. Адже природа наша мати. Ну хіба хто-небудь з вас став би мріяти про те, щоб приборкати, загнуздати власну матір? Ви усміхаєтесь. Вам здається абсурдною ця думка. Те ж саме стосується природи. Вона породила нас, ми, її діти. Отже, ми й повинні пізнавати її закони, використовувати їх в цілях спільного блага. Чи можна зробити щось, порушуючи закони природи? Ні. Таке порушення не приведе ні до чого, крім катастрофи. Отже, гармонійне поєднання інтересів людини з законами Природи, Світобудови — шлях для вас, гарячі серця, палкі душі!
