Врятований - Чигиринская Ольга Александровна (книги хорошего качества .TXT) 📗
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
— Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
— Ти, — спокійно сказав хлопчик.
— Я? — брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
— Ти, — дитина постукала кулачком себе по животі. — Ти наробив.
— Отак, — Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. — Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів — малеча думатиме, що його звуть «ти». Треба з цим щось робити, отче.
— Так, — погодився Саґара. — Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують — ну, буде просто зайвий рядок у документі.
— А як назвемо? — чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
— На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. — Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
— Пітер, — підказав Шел.
— Чого це все одному Кінсбі? — образився Жакінта. — Ми всі там були.
— Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім-Естебан-Саґара-Ґван… хто там ще з вами був, отче?
— Хто б ні був, — посміхнувся Саґара. — Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Саґара та Ґван — це прізвища… Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і став роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується «подушечка». Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
— Вода?
Той похитав головою.
— Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне — він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
— Я пропоную назвати його на честь корабля, — сказав Коннор.
— Левом? — Жакінті явно сподобалася ідея.
— Краще Леонідом, — зауважив Шеліпоф. — Це означає «син лева».
— Ні. Повна назва корабля — «Ричард Лев’яче Серце». Ричардом.
— На прізвище «Другий», — посміхнувся Шел.
— Перший, як на то пішло, — втрутився Саґара. — Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
— То ж просто «пісок», — трохи розгублено сказав Монаґан. — Чому не «Сунаґіші»?
— Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
— Так, «Суна» краще, — підтримав Шел. — Тільки… хіба можна хрестити двічі?
— Можна під умовою, — сказав Саґара. — Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні — друге.
— У мене так хрестили одного знайомого священика, — сказав Жакінта. — Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був… веселий. Ніхто не пам’ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати — а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
— Отче, а що буде потім? — сумно запитав брат Томіґан. — Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо — і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки — майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
— А що скажеш робити? — Саґара приховав погляд. — Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію… Тож маємо поквапитися.
— Ви знаєте, як до нього тут ставляться, — гаряче заперечив брат Монаґан. — Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові — навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
— Крім нас, — стиха підтримав Шел. — Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
— Навіть краще, — прогудів Жакінта.
— Хлопці, ви почманіли? — Саґара потер скроні пальцями. — Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт — і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
— Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. — А там буде оказія — і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги — всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
— Існує Статут Шіндену, — безпорадно сказав він. — Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену — за винятком обставин… виняткових…
— Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. — Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора — то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі — він повторював за братами вправи кемпо; в кухні — він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці — він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в «Леві» начебто з’явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив — отже, Саґара не вигадував та не обманював себе…
— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега — будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
